Останні свідки. Соло для дитячого голосу

Ідеш – лежить чорний труп, отже, стара людина згорiла. А побачиш здаля щось маленьке, рожеве, – це дитинка. Вони лежали на жаринах рожевi…

Мама зняла iз себе хустку й зав’язала менi очi… Так ми дiйшли до нашого будинку, до того мiсця, де кiлька днiв тому стояв наш дiм. Будинку не було. Нас зустрiла наша кiшка, яка дивом врятувалася. Вона притулилася до мене, i все. Нiхто з нас не мiг говорити… Кiшка не нявчала, навiть кiшка кiлька днiв мовчала. Ми всi мовчали.

Побачила перших фашистiв, навiть не побачила, а почула – в них у всiх були кованi чоботи, вони лунко цокотiли.

Цокотiли нашою мощеною вулицею. А менi здавалося, що навiть землi боляче, коли вони йдуть.

А бузок так цвiв того року… А черемха так цвiла…

«А я все одно хочу маму…»

Зiна Косяк – 8 рокiв.

Зараз – перукарка.

У сорок першому…

Я закiнчила перший клас, i батьки вiдвезли мене на лiто в пiонерський табiр у Городище пiд Мiнськом. Приiхала, один раз покупалася, а через два днi – вiйна. Нас почали вiдправляти з табору.

Посадили в поiзд i повезли. Лiтали нiмецькi лiтаки, а ми кричали: «Ура!». Того, що це можуть бути чужi лiтаки, ми не розумiли. Поки вони не почали бомбити… Тодi зникли всi барви. Усi кольори… З’явилося вперше слово «смерть», усi почали говорити це незрозумiле слово. А мами й тата немае поряд…

Коли iхали з табору, кожному в пошивку що-небудь насипали – кому крупу, кому цукор. Навiть найменших не обминули, всiм давали щось iз собою. Хотiли взяти якомога бiльше продуктiв у дорогу, й цi продукти дуже берегли.

Але в поiздi ми побачили поранених солдатiв. Вони стогнали, iм так боляче, хотiлося вiддати все цим солдатам. Це в нас називалося: «Годувати тат». Усiх вiйськових чоловiкiв ми називали татами.

Нам розповiли, що Мiнськ горiв, згорiв увесь, там уже нiмцi, а ми iдемо в тил. Їдемо туди, де немае вiйни. Везли бiльш як мiсяць. Скерують у якесь мiсто, прибудемо за адресою, а залишити нас не можуть, тому що вже близько нiмцi. І доiхали так до Мордовii. Мiсто дуже гарне, там кругом стояли церкви.

Будинки низькi, а церкви високi. Спати не було на чому, спали на соломi. Коли настала зима, на чотирьох були однi черевики. А потiм почався голод. Голодував не лише дитбудинок, голодували й люди навколо нас, тому що все вiддавали фронту. У дитбудинку мешкало двiстi п’ятдесят дiтей, й одного разу – покликали на обiд, а iсти взагалi нiчого. Сидять у iдальнi виховательки й директор, дивляться на нас, i очi в них сповненi слiз.