У війни не жіноче обличчя

– Чого ти? – запитую.

– Лоша шкода, – повнi очi слiз.

– Ох, яка ж бо тонка натура! А ми вже три днi голоднi. Шкода, бо ще нiкого не ховала. Спробуй пройти за день тридцять кiлометрiв iз повним спорядженням, та ще голодною. Спочатку фрицiв треба вигнати, а потiм переживати. Жалiти. Потiм… Розумiеш, потiм…

Дивлюся на солдатiв, вони ж ось щойно мене заохочували, кричали. Просили. Тiльки-но… Кiлька хвилин тому… Нiхто на мене не дивиться, нiби мене не помiчають, кожен усунувся i свое щось робить.

Курять, копають… Хтось щось точить… А менi хоч скач хоч плач! Нiби я шкуродер який, менi кого завгодно вбити неважко. А я змалку все живе любила. У нас – я вже до школи ходила – корова захворiла, i ii прирiзали. Я два днi плакала. Без упину. А тут – бац! – i стрельнула по беззахисному лошатi. І можна сказати… За два роки вперше лоша побачила…

Увечерi несуть вечерю. Кухарi: «Ну, молодець снайпер! Сьогоднi м’ясо в котлi». Поставили нам казанки i пiшли. А дiвчата моi сидять, до вечерi не торкаються.

Я зрозумiла, в чому рiч: у плач – i геть iз землянки… Дiвчата за мною, почали мене всi разом розраджувати. Хутко розхапали своi казанки i нумо сьорбати…

Отаке було… Так… Не забудеш…

Уночi у нас, звiсно, балачки. Про що ми розмовляли? Звичайно, про домiвку, кожна про маму свою розповiдала, у кого батько чи брати воювали. І про те, ким ми станемо пiсля вiйни. Як повиходимо замiж i чи будуть чоловiки нас любити. Командир смiявся:

– Ох, дiвки! Дуже ви гарнi, але пiсля вiйни побояться з вами одружуватися.

Рука тверда, тарiлкою запустиш у лоба – не промахнешся.

Я чоловiка на вiйнi зустрiла, в одному полку служили. У нього два поранення, контузiя. Вiн вiйну вiд початку до кiнця пройшов, i потiм усе життя був вiйськовим. Йому не треба пояснювати, що таке вiйна. Звiдки я повернулася? Яка? Якщо я говорю пiдвищеним тоном, вiн або не помiтить, або промовчить. А я його вибачаю. Теж навчилася. Двох дiтей виростили, вони закiнчили iнститути.

Син i донька.

А що вам iще розповiсти… Ну, демобiлiзували мене, приiхала я до Москви. А вiд Москви до нас ще iхати i кiлька кiлометрiв iти пiшки. Тепер там метро, а тодi були старi вишневi садки, глибокi яруги. Один ярок дуже великий, менi через нього треба перейти. А вже стемнiло, поки я дiсталася сюди. Звiсно, я через цей ярок боялася йти. Стою i не знаю, як вчинити: чи то менi повертатися i чекати свiтанку, чи то набратися хоробростi i – ризикнути.