У війни не жіноче обличчя

Лiс – наша домiвка. Партизанська домiвка. Ой, що ви! Я стала боятися лiсу пiсля вiйни… Я тепер уже не iжджу в лiс…

Але протягом усiеi вiйни думала, що змогла б оце просидiти вдома, бiля мами. Моеi вродливоi мами, мама була дуже гарною. Ой, що ви! Я б не наважилася… Сама – нi. Не наважилася б… Але… Нам сказали… Мiсто взяли нiмцi, i я дiзналася, що я – еврейка. А до вiйни ми всi жили дружно: росiяни, татари, нiмцi, евреi… Були однаковi. Ой, що ви! Навiть я не чула цього слова «жиди», бо жила з татом, мамою i книжками.

Ми стали прокаженими, нас звiдусiль гнали. Боялися нас. Навiть деякi нашi знайомi не вiталися. Їхнi дiти не вiталися. А сусiди нам казали: «Залиште всi своi речi, вони все одно вам уже не потрiбнi». До вiйни ми з ними дружили. Дядя Володя, тiтка Аня… Що ви!

Маму застрелили… Сталося це за кiлька днiв перед тим, як ми мали переселитися до гетто. Скрiзь по мiсту висiли накази: евреям не дозволяеться – ходити тротуарами, стригтися в перукарнi, купувати щось у магазинi… Не можна смiятися, не можна спiвати… Ой, що ви! Мама до такого ще не звикла, вона завжди була неуважною.

Напевно, не повiрила… Може, вона зайшла до магазину? Їй щось лихе сказали, i вона засмiялася. Як вродлива жiнка… До вiйни вона спiвала у фiлармонii, ii всi любили. Ой, що ви! Я уявляю… Якби вона не була такою гарною… Наша мама… Була б вона зi мною чи з татом… Я повсякчас про це думаю… Чужi люди принесли нам ii вночi, принесли мертвою. Уже без пальта i черевикiв. Це був кошмар. Жахлива нiч! Жахлива! Пальто й черевики хтось зняв. Зняв золоту обручку. Татiв подарунок…

У гетто в нас не було домiвки, нам дiсталося горище в чужому будинку. Тато взяв скрипку, найкоштовнiшу нашу довоенну рiч, тато хотiв ii продати. У мене була важка ангiна. Я лежала… Лежала з високою температурою i не могла розмовляти. Тато хотiв купити якихось продуктiв, вiн боявся, що я помру. Помру без мами… Без маминих слiв, без маминих рук. Я, така балувана… Улюблениця… Чекала я його три днi, поки знайомi не передали, що тата вбили… Сказали, що через скрипку… Не знаю, чи була вона цiнною, тато, йдучи, сказав: «Добре, якщо дадуть банку меду i шматок масла».

Ой, що ви! Я – без мами… Без тата…

Пiшла шукати тата… Хотiла знайти його хоча б мертвого, щоб ми були вдвох. Була я свiтла, а не чорна, свiтле волосся, брови, i мене в мiстi нiхто не зачепив. Я прийшла до базару… І зустрiла там татового друга, вiн уже жив у селi, у своiх батькiв. Теж музикант, як i мiй тато. Дядя Володя.