У війни не жіноче обличчя

Вiйна! Одразу викликали до вiйськкомату – i наказ: «Ось вам двi години. Лаштуйтеся. Вiдправляемо на фронт». Я склала все в одну маленьку валiзку.

– Що ви взяли з собою на вiйну?

– Цукерки.

– Як?

– Повну валiзу цукерок. Менi там, у тому селi, до якого мене пiсля училища розподiлили, дали пiдйомнi. Грошi були, i я на всi тi грошi купила повну валiзу шоколадних цукерок. Я знала, що на вiйнi грошi менi не знадобляться. А нагору поклала фотографiю курсу, де всi моi дiвчатка. Прийшла до вiйськкомату. Вiйськком запитуе: «Куди вас вiдправити?» Я йому кажу: «А подруга моя куди пiде?» Ми з нею разом до Ленiнградськоi областi приiхали, вона працювала в сусiдньому селi за п’ятнадцять кiлометрiв.

Вiн смiеться: «І вона те саме спитала». Узяв мою валiзу, щоб пiднести до полуторки, яка везла нас до станцii: «Що у вас там таке важке?» – «Цукерки. Повна валiза». Вiн замовк. Уже не всмiхався. Я бачила, що йому нiяково, навiть якось соромно. Це був лiтнiй чоловiк… Вiн усвiдомлював, куди мене проводжае…»

Марiя Василiвна Тихомирова,

фельдшерка

«Моя доля вiдразу вирiшилась…

У вiйськкоматi висiло оголошення: «Потрiбнi шофери».

І я закiнчила курси шоферiв… Шестимiсячнi… Навiть не зважили, що я вчителька (до вiйни в педтехнiкумi навчалася). Кому пiд час вiйни потрiбнi вчителi? Потрiбнi солдати. Нас багато дiвчаток було, цiлий автобат.

Одного разу на навчаннях… Я не можу цього без слiз чомусь згадувати… Була весна. Ми вiдстрiлялися i поверталися. І я нарвала фiалок. Маленький такий букетик. Нарвала i прив’язала його до багнета.

Так i йду.

Повернулися до табору. Командир вишикував всiх i викликае мене. Я виходжу… І забула, що в мене фiалки на гвинтiвцi. А вiн мене почав лаяти: «Солдату слiд бути солдатом, а не рвати квiти». Йому було невтямки, як за таких умов можна про квiти думати. Чоловiковi було незрозумiло… Але я фiалки не викинула. Я iх нишком зняла i в кишеню засунула. Менi за тi фiалки дали три наряди поза чергою…

Стою якось на посту. О другiй годинi прийшли мене змiнити, а я вiдмовилася.

Вiдправила змiнника спати: «Ти вдень постоiш, а я зараз». Згодна була простояти всю нiч, до свiтанку, аби послухати птахiв. Тiльки вночi щось нагадувало колишне життя. Мирне.

Коли ми вiдправлялися на фронт, йшли вулицею, люди стояли стiною: жiнки, старi, дiти. І всi плакали: «Дiвчата йдуть на фронт». Нас iшов цiлий батальйон дiвчат.

Я – за кермом… Збираемо пiсля бою вбитих, вони по полю розкиданi. Усi молодi. Хлопчики. І раптом – дiвчина лежить.