У війни не жіноче обличчя

А дiвчатка нашi лiтали i збивали асiв, та ще й яких асiв! Отак! Знаете, коли ми йшли, на нас чоловiки дивилися з подивом: льотчицi йдуть. Вони захоплювалися нами…»

Клавдiя Іванiвна Терехова,

капiтан авiацii

«Восени мене викликали до вiйськкомату… Зустрiв вiйськком i питае: «Стрибати вмiете?» Я зiзналася, що боюся. Довго вiн агiтував щодо десантних вiйськ: гарна форма, шоколад щодня. Але я з дитинства боялася висоти. «Хочете в зенiтну артилерiю?» А хiба я знаю, що це таке – зенiтна артилерiя? Тодi вiн пропонуе: «А вiдправiмо вас до партизанського загону».

 – «А як мамi звiдти писати до Москви?» Вiн бере i надписуе червоним олiвцем на моему направленнi: «Степовий фронт…»

У поiздi закохався в мене молодий капiтан. Усю нiч у нашому вагонi простояв. Вiн уже був обпалений вiйною, кiлька разiв поранений. Дивився-дивився на мене та й каже: «Вiрочко, тiльки не опускайтеся, не робiться грубою. Ви така тепер нiжна. Я вже всього надивився!» І далi щось подiбне, що, мовляв, важко вийти чистим iз вiйни.

Із пекла.

Мiсяць добиралися ми з подругою до четвертоi гвардiйськоi армii Другого Украiнського фронту. Нарештi наздогнали. Головний хiрург вийшов на кiлька хвилин, подивився на нас, завiв в операцiйну: «Ось ваш операцiйний стiл…» Санiтарнi машини одна за одною пiдходять, машини великi, «студебекери», пораненi лежать на землi, на ношах. Ми лише спитали: «Кого брати першими?» – «Тих, якi мовчать…» За годину я вже стояла за своiм столом, оперувала. І пiшло… Оперуеш доба за добою, пiсля трохи придрiмаеш, хутенько протреш очi, вмиешся – i знову до свого столу.

І через двох кожен третiй – мертвий. Не встигали всiм допомогти. Третiй – мертвий…

На станцii в Жмеринцi потрапили пiд страшенне бомбардування. Ешелон зупинився, i ми побiгли. Замполiт наш, учора йому вирiзали апендицит, а вiн сьогоднi вже бiг. Усю нiч просидiли в лiсi, а ешелон наш рознесло на друзки. Пiд ранок на поземному польотi нiмецькi лiтаки стали прочiсувати лiс. Куди подiнешся? У землю, як крiт, не полiзеш.

Я обхопила березу i стою: «Ох, мамо-мамочко! Невже я загину? Як виживу, буду найщасливiшою людиною на свiтi». Хоч кому, бува, розповiдала потiм, як за березу трималася, усi смiялися. Адже нiчого не варто було в мене влучити. Стою на повний зрiст, береза бiла… Смiх та й годi!

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.