Іван Мазепа

Дорошенко, хоч i не визнавав «самозванця», але готовий був з ним спiвпрацювати, щоб домагатися вiд Москви поступок, широких автономних прав, на яких вiн готовий був визнати владу росiйського царя. Для того, щоб мати на переговорах з Москвою вагомiшi аргументи, Дорошенко уклав договiр з Туреччиною про спiльне звiльнення правобережних земель Украiни вiд польського володарювання. У травнi 1672 року султан виступив з величезною армiею, взяв неприступну твердиню Речi Посполитоi Кам’янець-Подiльський i обложив Львiв.

Поляки, у жаху, пiдписали 7 жовтня 1672 року Бучацький договiр, за яким вiдмовилися вiд домагань на Украiну. У Москви тепер були розв’язанi руки, щоб прийняти Дорошенка разом з Правобережжям.

Але Руiна робила свою темну справу. Жадання влади опановувало серця. Старшина органiзувала змову проти Многогрiшного. За угодою з московськими воеводами його заарештували i вiдправили до Москви (березень 1672 року). Там колишнього гетьмана пiддали тортурам i, не добившись нiяких доказiв його провини, разом iз сiм’ею навiки заслали в Сибiр.

Лiвобережним гетьманом обрали генерального суддю Івана Самойловича, ставленика старшини, повнiстю лояльного Москвi. Самойлович хоч i був прибiчником iдеi об’еднаноi Гетьманщини, але побоювався, що единим гетьманом стане Дорошенко.

Іван Самойлович.

Портрет роботи невiдомого художника. Близько 1690 року

«Ян ІІІ Собеський у лавровому вiнку».

Ю. Шимонович-Семигиновський.

1677 р.

Одначе зовнiшня ситуацiя теж мiняеться. Польський военачальник Ян Собеський отримав блискучу перемогу над турками пiд Хотином, i незабаром пiднесена шляхта обрала його польським королем на мiсце померлого Михайла Вишневецького. На Правобережжi росло невдоволення проти Дорошенка через грабежi його союзникiв татар i туркiв. До того ж йому доводилося воювати ще з одним самозваним «гетьманом» – Михайлом Ханенком, що орiентувався на Польщу. Самойлович усiляко налаштовував царський уряд проти Дорошенка, i в Москвi почали холонути до iдеi «единоi Украiни», здiйснення якоi уявлялося все бiльш складним i далеким.

Ось у такий страшний час Мазепа стае близькою до Дорошенка людиною. Задушлива атмосфера Руiни – загальноi пiдозрiлостi, недовiри й виказування повинна була залишити невитравний слiд у душi Івана. Орлик згодом писав про Мазепу: «…усiм вiдомо, як вiн нiкому не вiрив i як важко було заслужити його довiру».