Дороги, які нас вибирають

І вже й двоюрiднi моi по батькiвськiй лiнii пiшли за межу, Григорiй (Гриша), музикант iз сiльського духового оркестру, герой-коханець з поставлених на сiльськiй сценi п’ес, фронтовий снайпер, красень i дотепник, якого чекала в селi з фронту чудесна дiвчина, а вiн привiз iз вiйни ротату, пащекувату кацапку, яка знущалася з нього, била, i якось його мати, тiтка Ганна, сказала моiй матерi: «У Гришi щось було на фронтi, i вона знае про те». Вони гомонiли, вважали, що я сплю на печi, а я почув, i з тiеi однiеi фрази через багато рокiв – одна з моiх найкращих повiстей «Бiль».

Написана вже пiсля того, як Гриша… повiсився. І його рiдна сестра, моя двоюрiдна, сiльська фельдшериця, яка стiльки людей врятувала вiд смертi, у дощ i хугу бiгла на виклик, а коли я, приiхавши у гостi, запитував, що ти, Марусю, робиш, вона казала: «Та лiкуемо. І вивчаемо четверту главу». Це – з «Короткого курсу iсторii ВКП(б)». Все життя – «четвертий роздiл» – про основи марксистськоi фiлософii, темноi i незрозумiлоi не тiльки сiльським жiнкам, а й аспiрантам унiверситету.

Мiй батько – людина розважлива, некваплива, навiть забарна (протилежнiсть палахкiй, швидкiй матерi), полюбляв домашнiй затишок, спокiй, одначе розпашiлi вiтри епохи крутили й жбурляли його по далеких полях. Народжений 1897 року, захопив ще Першоi свiтовоi вiйни, а далi – чотири чи п’ять рокiв громадянськоi. Повернувся з окопiв першоi iмперiалiстичноi, у часи кайзерiвськоi окупацii недовгий час партизанив (посланий у терещенкiвську економiю по друкарську машинку, потрапив у руки до нiмцiв, але вночi хтось зi своiх вiдчинив погрiб), загiн розгромили, вiн втiк до Киева, i там його мобiлiзували червонi, стрiляв по Зеленому, який лiтав на бiлому жеребцевi попереду своеi лави, наступав на Денiкiна, на Врангеля, десь бiля Перекопу був поранений i захворiв на тиф, покинутий у якомусь селi, одужав, i знову його мобiлiзували.

Пiсля громадянськоi вiйни працював у райфiнвiддiлi, а тодi з матiр’ю заходилися лаштувати СОЗ, до них прибилося ще кiлькоро невдатних господарiв, i один багатий, культурний, який i дав лад всьому господарству.

Збудували стан, насадили сад – вiн ще довго шумiв посеред поля, навiть попа, Серновця, поставив у косарський ключ. Серновець мав три дочки, вони хотiли вчитися, а дочок «служителя культу» нi до вузiв, нi до технiкумiв не приймали, й Серновець зняв у церквi рясу: «Люди добрi, Бога нема, мене дурили i я вас дурив», баби трохи не розiрвали його на шмаття, але вiн вирвався та втiк. До СОЗу.