Дороги, які нас вибирають

Ми сiдали перепочити, а мати копала, копала.

Важкi боi пiд час визволення – село кiлька разiв переходило з рук у руки – всiлякi пригоди, якi траплялися зi мною в окупацiю – все це я потiм використав в оповiданнях та повiстях. А от про матiр нiчого не написав. Соромився. Соромилася ласки й вона. У нас був досить суворий закрiй у сiм’i – у спадок вiд ii роду-родини, не було розлизування, розмазування, хоч ми знали: немае тiеi офiри, на яку б не пiшла мати для нас. Отi одiрванi од себе шматочки, а часто це були шматочки ячного, i навiть вичаного хлiба, чорного i важкого, як земля, недоспанi ночi, натрудженi до синiх вен руки…

…Ось стоiмо ми бiля ворiт заможноi хати – господар-десяцький, з конем, завжди прихопить щось з поля – мати розмовляе з господинею, бiля неi дiвчинка лiт тринадцяти, моя ровесниця, бiлява, кучерява красуня, я паленiю, а тут господиня йде в двiр i виносить моiй матерi у пеленi пiвтора десятка поморщених весняних картоплин.

Менi соромно до слiз, хоч днiв зо два не було в ротi й рiски. А назавтра рано-вранцi мати йде з сапою вiдробляти ту картоплю.

…За лiсом – болота, в лiсi – мереживо лiсових стежок i зарослих дорiг, якими блукали у вiдступi нiмцi, я поночi, заблуканий, бiжу такою дорогою, перед цим ми гнали табун у село, а далi з переднього табуна прибiгли хлопцi та сказали, що нiмцi вбили Василя: вiн з переляку присiв за тином, а вони, теж видно з переляку, послали туди автоматну чергу. І раптом менi в очi снiп свiтла: «Малчiк, ком гiр, шнель». Нiмцi були страшнi: чорнi, запилюженi, обдертi, небритi, захланнi, очi позападали.

Тицьнули пiд нiс карту, питають показати дорогу до Нiжина. А я вiд дикого страху нiчого перед собою не бачу й не розумiю, про що мова. Думаю: вб’ють. Ну, що буде, i одразу з усiх нiг, чекаючи пострiлiв у спину, – в лiс. Не стрiляли. Ночував з товариством у партизанiв, вони пiдтягнулися з далеких лiсiв добивати вiдступаючих нiмцiв. Вклалися в куренi з гiлля (довкола нас нiмецькi трофеi, неподалiк дорога, де гудуть нiмецькi машини, все це ми уяснили), таки поснули. А ранком туман, i раптом крик: «Хенде хох, цурюк!» Я себе не бачив, а обличчя свого сiльського товариша Миколи пам’ятаю добре: нижня щелепа одвисла i трясеться. А то молодi партизани вирiшили нас налякати…

З кiнця сорок третього й по вiйнi мати працювала спочатку заступником голови, а потiм головою колгоспу. Лягав спати, ii ще не було вдома, прокидався – ii вже не було, у печi – зваренi снiданок та вечеря.