Дороги, які нас вибирають

Снiдав, брав батога чи косу й йшов у поле (вiд сорок третього й до кiнця вiйни брата з нами вже не було: його, сiмнадцятирiчного хлопця, забрали на фронт автоматником).

Жодного лiтнього дня, вже й студентом унiверситету, я не залишався удома, – не мiг «пiдвести» матiр, адже вона просила всiх учнiв i студентiв виходити в колгосп на роботу. Та й, правду сказати, менi подобалося працювати в гуртi. Так, справедлива народна приказка – «гуртове – чортове», й куцi колгоспнi заробiтки, але е щось дуже хороше в колективнiй працi на молотарцi, в косарському ключi.

І жарти, й спiв, як би скрутно не велося, i пiдмога одне одному. Нам, пiдпарубчакам, старшi й косу наклепають, i ручку не дають брати широку, а поснемо пiд возом – не будять, поки самi не попрокидаемося.

І косили сiно на болотяних луках. Як там було гарно: лiси, за ними верболози й безкiнечнi мальовничi болотянi простори, де качки, крячки, чаплi. Ночуемо пiд возами, вночi гудуть пугачi. Але яка важка робота: пiт заливае очi, струменить по спинi.

І ще iжа, добре, якщо польова каша, та ще як надеремо та наб’емо туди чаiних яець…

Житнiй лан побили на «норми». Спiлкувалися по двое-трое. Мене взяв до себе в напарники дiд Хоменко, Павло Іванович. Нащо я йому, хрiновий косар? Косити й за мене? Я й косу наклепати не вмiю. Пожалiв, прихистив. Сухенький, сивий, увесь день косою сухе стебло – чиргик, чиргик. Де тепер такi люди?

…Бачу з житнього покосу гнiду конячку, яка тягне польовою дорогою порожнього возика, нараз зупиняеться, а потiм сама рушае далi: то зупинилася бiля косарiв або в’язальниць моя мати, голова колгоспу.

А ото вона ж тiею конячкою вертаеться з банку, на возi – латаний-перелатаний мiшок, у ньому везуть з касиркою грошi, латаний мiшок – для «маскування». Мати могла тодi отримати високi нагороди, навiть стати героем працi – не дозволила совiсть. Їi не раз пiдбивало на те начальство: варто було видiлити п’ятдесят гектарiв землi, кинути туди всi добрива, нагнати колгоспникiв, виростити рекордний врожай, i голова артiлi – герой працi. А що вродило на рештi гектарiв – те все другорядне.

Найбiльшим «трiумфом» матерi було, коли iй вдалося видати на трудодень бiльше, нiж по iнших колгоспах району, на святкуваннi черговоi рiчницi «великоi соцiалiстичноi революцii» колгоспники в колонi пiдхопили ii на руки й понесли повз трибуну з мiсцевим керiвництвом. І водночас – скiльки гiркоти вона пережила через загальне безщастя, безхлiб’я, убозтво.