Дороги, які нас вибирають

Був серед нас хлопець на прiзвисько Пердилка, безбатченко, вiдчаюх i хулiган, вiн був всiм за приклад всього найгiршого. З ним нiхто не насмiлювався навiть навкулачки. Крiм того, вiн був единий, хто мiг пустити з пiсюна струмiнь вище ворiт. Але ж був i пiдступний. Пiдмовивши всiх пiти рвати дядьковi яблука, сам потихеньку залишився, пiшов до Красновида й постукав у вiкно: «Дядьку, у вас яблука крадуть». Ото тодi ми й сидiли на яблунi, пiд якою дядько прив’язав Полкана. Як доросли ми до вiйни, вiн пiшов в загiн до партизанiв, хоч був ще малий, вони посилали його в мiсто i на залiзницю на розвiдку, й одного разу вiн поцупив у нiмця гвинтiвку, але це побачили, хлопця схопили i розстрiляли.

Страх – вiн ще кожному багато рокiв сидiтиме на плечi, а все ж у дитинствi вiн легший, скороминущiший. А потiм була вiйна з вiдступом з колгоспною худобою (увесь день на конячiй хребтинi), з нiмецькими лiтаками над головою, панiчним вiдступом наших вiйськ, перемiшаних з гуртами бiженцiв i худобою, поверненням додому, окупацiею з голодом, копанням закупами городiв до кривавих мозолiв, за якими кривавилися наступнi, виготовленням гребiнцiв з дюралюмiнiю, вiдiдраного зi збитих радянських лiтакiв – по десять базарних яець за один гребiнець, з партизанами вночi та нiмцями вдень, самогоноварiнням на продаж, щоб вижити i багато iншого; все це я як зумiв описав у повiстi «Вогнi серед ночi».

Для мене все це, сьогоднi, я думаю, крiм гiрко-негативноi сторони, мало й позитивний бiк: я пiзнав по чiм кiвш лиха, як важко людинi виживати, як iй доводиться тяжко працювати, – останне – працювати, згодилося в подальшому життi.

Перiод романтизму я пережив у шостому класi, коли закохався – якщо це було кохання – в однокласницю Іру, круглолицю, як повний мiсяць, ще й з зорями в очах. Вона на уроках першою пiднiмала руку i декламувала вiршi таким дзвiнким голосом, що дзвенiли шибки, але того мовби не помiчала. Вона частiше давала переписувати задачки Борисовi або Жорцi, i вмочувати i ii чорнильницю – невиливайку перо «рондо» i вимочати сторiнку ii промокашкою. Мовби не помiчала мого стану, а насправдi помiчала, бо коли ми закiнчували вишi, я – унiверситет, а вона фiзмат педагогiчного, раптом прислала менi листа, в якому писала, що Борис пропонуе iй виходити замiж i питала поради. Я тодi вже набачився iнших дiвчат i з деякими зустрiчався, колишня романтика вже перейшла в реалiзм – спав з продавчинею пончикiв, i iй не вiдповiв. Але те буде значно пiзнiше.