Дороги, які нас вибирають

І потiм трапилося так: вночi нас погнали в поле, там окопалися, стрiляли по «ворогу» дерев’яними кулями, якi миттю згорали; ми, щоб не чистити пiсля стрiльби гвинтiвки, кожен закладав своi патрони в «ручняк», стрiляв i здавав гiльзи; так-от, лежимо ми, стрiляемо, а тодi нас пiдняли в атаку i ми побiгли, а коли вернулися в табiр, виявилося, що кулеметники загубили «Максима», бо ж сперечаючись, кому його тягнути, покинули в бур’янi. Потiм ротою пiв дня шукали його. Отож зброю видавали в повнi, а форму, одяг – нi, а яка мати вiддасть синовi в муштру останнi цiленькi штани i сорочку, тож усi були в латаному i рваному.

Якось наш старший йшов збоку строю, а тодi вхопився за живiт i зiгнувся в реготi: «такоi банди, мабуть, ще нiхто не бачив». І добиралися ми з Нiжина до Седнева за Чернiгiв своiм ходом i хто як мiг.

Пiсля вiйни ще валялося до бiса патронiв, як ми не перестрiляли один одного, сам Бог знае. Певно й табори тi було органiзовано, бо високi «орли» у Кремлi планували швидку вiйну з американцями i англiйцями, й треба було свiже гарматне м’ясо.

А ми ж – дiти, гвинтiвка в пiвтора раза вища за «солдата». І солдат той… Іде рота з лiсу, з навчань… «Запевай “Варяга”».

Наверх ви, товарищи, все по местам…

І тут у строю «хлип, хлип» i ревiння. «Стой, к ноге. Что там?». «Затвор загубив». І ото вертаемося, стаемо «в цеп», шукаемо той затвор.

А от якось гралися у «вiйну»: червонi та синi. Ми в лiсi сидимо в засадi, нам треба схопити «язика». Рота «синiх» йде кривулястою дорогою, попереду за двiстi крокiв дозiр з трьох чоловiк, а попереду них крокiв за сто ще один переднiй дозорний.

Дорога в лiсi петляе, далеко не видно, ми вискочили, вхопили дозорного, заткнули рота ганчiркою, натягнули на нього мiшок (взяли на кухнi), вхопили i бiгом. А щоб легше було його брати, гвинтiвки, аби не заважали, склали пiд кущем. А тепер не знали, пiд яким. Там десятки коров’ячих стежинок, отже, бiля якоi? Переляк, розв’язали «полоненого», щоб допомагав шукати. А тодi просили весь «ворожий» дозiр, а далi всю «ворожу» роту. Заледве знайшли.

І зовсiм зле було з iжею. За рiкою – за Сновом – накосимо трави з щавлем, i – в казан. А потiм нашi матерi довiдалися про наш «солдатський» рацiон i попривозили великi полотнянi торби iз сухарями i шматками сала. Але наше начальство заборонило залишати торби в куренях (з гiлок, де ми спали), i тепер рота виглядала дуже комiчно: у кожного за спиною бiлий мiшок iз сухарями. Було багато реготу.