Гетьманський скарб

Сльози капотiли з очей, i туманився виднокiл, не було в тих сльозах скарги на Бога – Вiтець Небесний вже двiчi зберiг менi життя – один раз, коли хворiв на гарячку, а другий, коли погнався за вовком, який тягнув порося, я думав, що то пес, i проганяв його лозиною, й таки прогнав, потiм розповiв матерi, а мати поблiдла й сказала: «Боже милосердя пролилося на тебе». І були скорбота по матерi й нез’ясненна тривога, i було мимовiльне запитання, що таке життя.

Ховали матiр у п’ятницю, пiд дощем, i в усiх обличчя свiтилися прихованою радiстю – зима була малоснiжна, дощу чекали давно.

А я дивився на iхнi обличчя й ненавидiв усiх.

З батьком порозумiння не знайшов. Може б, i знайшов, але батько женився вдруге, i мачуха, як бiльшiсть мачух у свiтi, зненавидiла мене, бо ж прагнула, аби всi добра Сулимiв перейшли до ii дiтей. А старший, та ще набагато, син вiд першоi дружини – то загроза немала. Вона не спробувала й на крок наблизити мене до себе, пiдглядала за мною, нацьковувала на мене батька, й через те я волiв не приiздити додому.

На перших роках навчання в Академii був у мене товариш, такий самий, як i я, несмiливий, нiяковий хлопчик, ми мiцно потоваришували, усамiтнювалися вiд iнших спудеiв, розiгрували вдвох сценки з Святого Письма, з творiв древнiх авторiв, розумiли один одного з позирку, з покиву пальця, але зненацька той товариш, Миколка, захворiв на сухоти, i його забрали додому. Я не знаю й понинi, чи вiн живий. Мабуть, помер.

Отже, ще не сягнувши дорослого вiку, зазнав тяжких втрат, спiзнав через мачуху, через товаришiв-спудеiв жорстокостей свiту й жив самiтником, поклавши раз i назавжди триматися подалi од всiх його ваб i несправедливостей.

Любив зашитися в кропив'яну шалину й награвати самому собi на скрипочцi або ж, заплющивши очi, мрiяти про те, що вичитав з книг, а також щиро та вiддано молитися Богу. Слугував йому духом своiм, розумом своiм, i Бог замiнив менi матiр i товаришiв та приятелiв. Проймали сумнiви, що черпав силу для вiри в книгах, в Святому Письмi ж сказано, що вiра – в серцi, а не в словах; крiпка вiрою людини може бути й неграмотною. Але я впевняв себе, що набагато краще, коли вона вiрить свiтлом розуму, а не мерехтiнням тьми. Свiтло розуму вливаеться в свiтло вiри, я знав усi дiяння апостолiв та багатьох святих i свiдомо наслiдував iх. І позасвiдомо наслiдував матiр, добру, покiрну Боговi, сердобольну, задуману та запечалену. Вона завжди щось наспiвувала, але чомусь спiвала тiльки сумних пiсень.