Гетьманський скарб

Поралася по господарству (батько тодi був тiльки сотником, та й не любила мати сидiти, склавши руки, до працi ж звична, саме на ii дитинство, на дiвоцтво припали найтяжчi роки Полуботкiв по Мазепиних факцiях на них), я тупцяв бiля неi, на вулицю майже не ходив, од неi перейнявся спочутливiстю до покалiченоi пташки, зламаноi галузки, вiд неi в менi сумний спiв та щира молитва.

* * *

…Гостей зустрiчав управитель – господар двору регiментського, розводив по хатах: старшин – до гетьманськоi, бiлу челядь – до хати гетьманшi, молодь – у дальнiй кут двору до хати гостьовоi, перед якою бiлiв свiжотесаний помiст для танцiв.

Гостей прибуло чималенько – генеральний осавул Іван Сулима, генеральний суддя Іван Чарниш, генеральний писар Семен Савич, генеральний бунчужний Якiв Лизогуб, киiвський полковник Антiн Танський, миргородський – Данило Апостол, глухiвський сотник Мануйлович, багатi глухiвськi пани Пироцький та Богаевський, кiлька значкових та кiлька бунчукових товаришiв – майже всi з родинами. В дворi стояли гомiн, пересмiхи, перегуки.

Парубки та дiвчата стовпилися довкола новенького помосту, там витинали цимбали, скрипка та два бубни. Один з них дудонiв, а другий тьохкав брязкальцями, а тодi починали дудонiти обидва. Одначе парубки та дiвчата чомусь не йшли до танцю. Крутилося тiльки двi чи три пари, та й то мляво, мовби знехотя. Чи то не обсвiйчилися, не перезнайомилися, чи то нiяковiли – все-таки гетьманський двiр. Оленка кудись запропала, окрiм неi, я тут не знав нiкого, танцювати не вмiв; потинявшись трохи поза спинами, пiдiйшов до хати, в якiй обсiлася старшина, сiв на призьбi.

Вiкна в хатi були повiдчинюванi, отож я чув усе, про що там гомонiли.

Старшини спочатку вели мову про справи господарськi: про недавнiй ярмарок, на якому цигани вкрали аж дванадцятеро коней, про сiнокiс, побiдкалися на сушу, глухiвський сотник Мануйлович мовив, що суша неспроста, треба б пошукати вiдьми, це вона зашила жабi рота й зашила дощi, у нього вже е на примiтi одна молодиця, кiлька чоловiк пiдтримали його, але Полуботок кинув коротко «Суевiр'я», i всi вмовкли, перевели розмову на iнше.

Савич, Полуботкiв шуряк, розумний i хитрий, як майже всi писарi, тiльки надмiру балакучий, оповiв про недавню поiздку до Киева й сказав, що, як на його око, при нинiшньому оскуднiннi Киiв якось мовби злиняв, особливо монастирi, надто Межигiрський, у якому доживають вiку запорозькi дiди.