Гетьманський скарб

Писар довго одбивався, а далi бачить, що непереливки, дiтей i жiнку запхав на горище й сам туди вилiз, i драбину за собою втягнув. Тiльки тим i врятувався. А солдати забрали сало i все чисто з скринi, побили посуд…

– Будемо мовчати, поб'ють голови.

Я впiзнав голос Полуботка.

– Писар з драгунами потiм «учинили вiру», – оповiдав далi Савич. – Драгуни поклялися на iконi, що не були в хатi, а писар, що нiкого не бачив i нiхто на нього не нападав. Вiн бо теж боiться: спробуй доведи, що не вiн, а вони напали першi, iх багато… Й судитиме вiйськовий суд.

– Дожилися, козаки, – густий, басовитий голос. – Чужi суди нас судять.

– Нiхто нас не судить… Завели, неначе над покiйником. Ми що, на похорони зiбралися?

Я здогадався, що то промовляе гетьман. У голосi гнiв, але не вгадати, на кого гнiваеться йогомосць – на старшин чи на драгунiв.

– Чого заснув, кобзарю? Вшквар… Розвесели… Може, склав чи почув якусь нову?

Загули бунти, жалiбно задзвенiли приструнки, раз i вдруге, дужим голосом кобзар повiв пiсню:

Пожурились, милi браття,

Що на ногах кайдани:

Ой тепер-но ми, милi браття,

На вiк вишнiй пропали.

Ой бери, пане, зброю й жупана,

Ще й коня вороного,

Тiльки не бери в неволеньку

Козака молодого…

– Оце розвеселив! Кобзарi пiшли… Скиглii… Йди прiч. Пiд церкву.

Кобзар вийшов з хати, бандуру, неначе мертву гуску, нiс у правiй руцi. На його обличчi – страх, – гетьманський гнiв не абищиця, але й iскорки вдоволення в очах Либонь, вдоволення було бiльшим, анiж страх Саме так я подумав.

Людина – се мiра. Мiра багатства, страху, радостi, пiдлоти, помсти, совiстi. І все те в нiй переколочене, перебовтане. Одного тiль-тiль, iншого багато. Часом людина може прожити життя i не знати, чого в нiй бiльше. По-справжньому все проявляеться в найбiльшому щастi або в найбiльшому горi.

Кобзар iшов важко, голова хилилась нижче й нижче. Почав перемагати страх.

У хатi – неприемна мовчанка. І враз чийсь догiдливий голос:

– Викуримо по люльцi, панове.

Перший, як i годиться, вийшов гетьман сива, з величезною жовтою лисиною голова похилена, вуса вiдвисли, на обличчi все ще слiди вдаваного чи справжнього гнiву.

Я перейшов на iншу призьбу, за причiлок. Причiлкове вiкно також прочинене, з хати знову долiтав гомiн, тепер вже притишений. Голоси молодi.

– Наш гетьман чоловiк сумирний i добрий, за Украiну стояти не вмiе, хто не нападе, всi деруть.