Гетьманський скарб

Нам би гетьманом чернiгiвського полковника, не так би вiн за Украiну став i москалям ii розоряти не дав. В його полку москалi волi не мають.

– Стати б усiм сукупно… Вигострити шаблi…

Тiльки цей голос i упiзнав Вiн належав молодому Марковичу, сину лубенського полковника Андрiя Марковича, рiдного брата гетьманшi. Йому всього лиш двадцять три роки, вiн один сидiв серед поважних старшин, його батько найдовався в походi Дербентському, лишив на уряд сина, хоч проти того й повставала полкова старшина. Я пам'ятав Якова по Академii, одначе вiн старший вiд мене, скiнчив ii торiк.

– Ет, розпатякалися… Всi смiливi за столом бiля мисок. Полуботок – козак доброго клича. Але мають, мають москалi волю i в Чернiгiвському полку. Й донощики мають волю. Втямили?

– Чого б то не втямити… Жартуемо ж…

Либонь, до хати зайшов хтось з генеральних старшин. А я пiдвiвся й пiшов стежечкою через палiсадник. Заздрив Якову Марковичу, його смiливостi, але… й осуджував його, хоч розумiв далеко не все, про що говорилося в хатi.

Передi мною розкривалося щось таке, куди навiть не намагався протиснутися думкою. Жив у iншому свiтi: де скрипка, де книги, де дрiбнi пригоди й велике нещастя, смерть моеi матерi, але було й ще щось зовсiм iнше, лячне i неясне й чимось манливе, як спалах блискавки, як вогники на болотi, як голос з ночi, який лякае та кличе. Мабуть, саме воно й було справжнiм, а все iнше – то тiльки порох буття. А з iншого боку – нащо воно менi, чому мае мене вабити, що воно може менi дати, саме менi…

Знаю, всяка влада вiд Бога, намiсником Господа е на землi цар i його велiння повиннi виконувати всi.

Цьому нас навчали нашi професори, про це не раз казав у своiх божественних проповiдях наш ректор Феофан Прокопович, наймудрiша людина, яку менi доводилося бачити. Без царя ми б всi погинули, нас би пiдiм'яли й понищили чужоземнi народи, без царя ми не дали б собi ладу. Вiн единий думае й пiклуеться про нас, як про своiх дiтей. Так прорiкав Феофан Прокопович, свiточ вченостi нашоi, наш найбiльший мудрець.

Повiрити в нинi почуте було важко. Та й чому воно мае мене обходити? В мене е моi книги, е скрипка. І е бандура. Найлiпше ж викинути все те з голови.

Я пiшов на вереск музик, до помосту. І не впiзнав його. Там чинилось щось несосвiтенне. Вiтер, вихор, заметiль… Танцювали майже всi парубки та дiвчата. Танцювали в кружок. А посерединi вертiлася, крутилася, вибивала дрiбушечки дiвчина. Молодесенька-молодесенька i струнка, як тополька.