Гетьманський скарб

Одначе мене нiколи не вабили анi слава дiда, анi, значно менша, батькова. Я був хлопцем книжним, богобоязливим, плохим, надi мною збиткувалися майже всi моi товаришi, спудеi Киiвськоi Академii, я не здобував та не обороняв у вимрiях фортець i не викрадав красунь, цурався спудейських кабишiв та бешкетiв, через те мене не бачили не те що в гiркопам'ятних усiм киянам налогах тодiшнiх розбiйних спудейських ватаг, котрi шарпали по базарах чумацькi вози та налiтали на купецькi постоялi двори, що привело до справжньоi, довготривалоi вiйни помiж магiстратом та спудеями, а й навiть у набiгах на знаменитi сирецькi баштани, – на це останне й суперiнтендант Академii, i сам префект дивилися крiзь пальцi.

Прикоханий ченцями, виспiвував на криласi «Славмо Царя Пiднебесного», грав у iнтермедiях дячкiв та пiддячкiв, вправлявся в пiiтицi. Цiеi весни успiшно скiнчив клас пiiтики й перейшов до класу риторики. Приiхав до батька на вишнi та першi меди, й батько раптом одiбрав у мене всi моi книги й замкнув до великоi, ошпунтованоi залiзними штабами скринi.

Вiн i ранiше не шанував Академii, не обминав ii клином, а того дня, погомонiвши зi мною, почав йойкати i кричати, що та «дурисвiтська Академiя» вибила з моеi голови останнiй розум, що вiн плекав надiю на сина, валечного воiна, котрий якщо не сягне дiдовоi слави, то хоч батькового уряду, а бачить перед собою чи то дячка, чи то миркача, котрий побираеться попiдвiконню, чи то лицедiя з вертепу. Мовляв, нащо жив, нащо так тяжко гарував у далеких походах, для кого всi оцi шаблi, бул-димки, посрiбленi ронди. І за вiщо йому така кара: скiльки козачих синiв покiнчало Киiвську Академiю, декотрi потерлися й по заграничних академiях, i всi поверталися до батькiвського козацького шабельного ремесла, були серед них вiкопомнi звитяжцi: Сагайдачний, Хмiль, Морозенко, Палiй, Мазепа (тут вiн закашлявся й оглянувся), тiльки його син чомусь забув, з якого вiн кореня.

Я знiтився i, щоб втiшити батька, вiдповiв:

– Були й з поповичiв гетьмани.

– Хто? – зiпонув батько.

Самойлович…

Згинув у Сибiру, й слава по ньому запала.

І тодi я сказав батьковi таке:

– Вчуся я на славу Божу й користi ради душi моеi, у пам'ять неньки й вашого дому на честь i хвалу. Книжна мудрiсть свята, ii не потяти шаблею i з гармати не встрiлити.

Боже, що тут зчинилося по сих моiх словах! Батько зламав у руках нагайку («Ну в кого, в кого ти такий удався, не було в нашому роду поповичiв!»), пожбурив ii менi пiд ноги, а я дуже злякався й замовк.