Гетьманський скарб

І вiдмiтив схожiсть з гетьманшею, одначе невелику. Анастасiя Маркiвна пiдiйшла до Якова i, наче маленького, пiдвела його до Оленки та Уляни. Якiв iшов нiтрохи не соромлячись, хоч його вели, неначе хлопчака. За хвилину вже лунав його дзвiнкий смiх. Я ще не знав, що ми приiхали до Глухова на оглядини, привезли туди Оленку, що гетьманша забажала поеднати свого пестунця з Полуботкiвною i гетьман теж схвалив цей намiр своеi дружини.

Ще за мить смiялися всi четверо, але я одразу вирiзнив Улянин смiх, хоч нiколи ранiше не чув його (гетьманiвну бачив разiв зо два в церквi й чомусь тодi не звернув на неi уваги), був той смiх притамований i проникав менi глибоко-глибоко в душу.

Я вiдступив за парубоцькi спини й дивився, дивився на неi, як на диво, як на чудотворну iкону. Нi, на iкони я дивився трохи не так, але крихти тiеi побожностi розсипалися в моiй душi, менi здалося, в обличчi дiвчини таiться якась загадковiсть, як i в обличчях отих египетських жiнок, якi жили хтозна-коли й молилися сонцевi та зорям.

Я не спав майже всю нiч.

Чув, як спiвають дiвчата, спочатку замовкли на Родiонiвцi, а вже потiм на Усiвцi, а на Веригiнi, за греблею, спiвали майже до самого ранку; як витьохкуе соловейко, як десь тявкае, не втихаючи, пес. Заплющував очi й бачив личко з чорною цяткою над верхньою губою та смоляними бровами, довгими вiями, бистрiнь у очах. Перевертався з боку на бiк, навiть розсердився на себе, але прогнати видиво не мiг. Не розумiв, чого воно вчепилось до мене, що зi мною сталося… Мана, та й годi. Таки мана. Бо знову заплющив очi… й побачив це саме обличчя, повернуте вбiк… а тулубом до мене. Тулубом птицi. Птах, завбiльшки з людину, випливав з-за наших сулимiвських рясних калин i отако, бока, наближався до мене. Птах з жiночою головою й пташиним тулубом. Я навiть згадав, як називаеться цей птах – гарпiя. Одначе гарпii, вони злi, а ця – добра, усмiхнена. Проте менi стало лячно. Птах не махав крильми, вони були напiврозкриленi, пiр'я на них i на всьому птаховi ряснiло пiстрявiстю, хвiст був невеликий, розпущений, немов у голуба. Птиця з обличчям Уляни наближалась i наближалась, i я вже бачив притiненi i глибокi очi. А потiм враз довгi повiки змигнули, i дiвчина-птах подивилася на мене. Вона не мовила жодного слова, не розтулила вуста й одначе щось промовляла до мене – очима. Та було надзвичайно страшно. І вабливо.

Я хотiв доторкнутися до дiвчини-птаха, але вона повiльно, й так само грудьми до мене, вiдпливла праворуч i зникла за кущами.