Гетьманський скарб

Змигнув очима й зрозумiв, що заснув. А видиво й далi стояло перед моiми очима, я чомусь подумав, що сон – вiщий, i менi вiд цього обличчя не сховатися, не втекти, бо й не хочу втiкати.

Настав ранок, зiйшло сонце, мiй сон подаленiв, а обличчя дiвчини зi смоляними бровами й чорною цяткою над верхньою губою стояло передi мною вже iнакше – живе, веселе, яким бачив його на танцях.

Не пам'ятаю, чи снiдав i що робив уранцi, отямився вже за Миколаiвською церквою, бiля паркана, яким огороджена гетьманська садиба. Спам'ятавшись, зрозумiв, що хочу побачити ту дiвчину, побачити ще раз i вiд'iхати та забути назавжди.

Довго блукав попiд парканом, вже хотiв пiти геть, та враз почув по той бiк паркану дiвочий голос:

Ой на морi та на тихiй водi,

Там плавали бiли лебедi.

Я одразу впiзнав той голос. Спiвала вона, Уляна. Спiвала тужну пiсню, проте не тужно, скорiше, навпаки, весело:

Де не взявся гарний хлопець – на бiду,

Та й застрелив лебiдочку молоду.

Той голос манив, вабив, я вже не мiг пiти, не побачивши дiвчини:

Розлилася кров червона по морях,

Розсипалось бiле пiр'я по лугах.

Не знаю, не пам'ятаю, як те сталося, що я, боязкий i сором'язливий, нагледiв угорi гiлляку, ухопився за неi i вилiз на паркан. Тiльки хотiв поглянути на дiвчину краем ока й зiскочити назад, у провулочок. Але дiвчини не побачив. Унизу пiдi мною порозчепiрювалися великi густi кущi агрусу, за ними росли якiсь деревця з густими пiдстриженими кронами, вони творили суцiльну огорожу. Голос долинав з-за них.

Я посунувся трохи вперед, нагнувся, а що й далi не бачив нiчого, посунувся ще, випустив з руки верхню гiлку i враз шелехнув униз. Не встиг злякатися, бо ледве втямив, що сталося. Лежав на травi, моя шапка полетiла пiд кущ агрусу.

Опам'ятавшись, почав пiдводитись, простягнув руку, щоб дiстати шапку, i в ту мить щось налетiло на мене ззаду. Я смикнувся, рвонувся, повернув голову й зацiпенiв. Мене тримав за полу медвiдь. Так менi здалося спочатку. А вже потiм розгледiв, що то пес.

Велетенський, рудий, головатий, вельми схожий на медведя. Вiн не гарчав, не кусався, сидiв на заднiх лапах i тримав мене за полу. А я не мiг вирватися, та вже й не намагався – злякався Шкiра на моiй головi чомусь свербiла, по спинi повзли холоднi ковзкi гадючки.

Не знаю, скiльки менi довелося б сидiти отако, коли б збоку не пролунав владний дiвочий голос:

– А це що таке? Тур, пiшов геть!

Тур випустив полу моеi свити-кунтуша, винувато дивився на дiвчину.