Гетьманський скарб

Либонь, вона бачила, що я боюся пса, тупнула ногою:

– Тур, додому!

Руда потвора знехотя потрюхикала по дорiжцi.

– Ти хто такий? – запитала Уляна.

– Я? Н-не знаю, – вичавив крiзь неслухнянi губи.

– Не знаеш, хто ти? А що тут робиш?

– Шапку шукаю.

– Де ж твоя шапка? Як вона тут опинилася?

– Ну… Вiтром здуло… Йшов по вулицi. – І враз, не знаю, як те сталося: – Я бачив учора тебе на танцях, хотiв побачити ще раз… – Я все ще сидiв на землi. Дiвчина почала смiятися.

– Ти думав, що я танцюватиму перед тобою? Ой, пробi, не можу… І який же ти кумедний… А як тебе Тур тримав за полу… То он ти чого вбрьохався в чужий сад! А може, ти злодюжка? А чи зарiзяка?

Їi очi смiялися.

– Який я зарiзяка… Шапку шукаю…

– От капосна шапка. Де ж вона?

– Оно за кущем…

– То бери ii…

На дорiжцi за деревами почулося неголосне тупотiння, далi покашлювання. Смiх злетiв з губiв дiвчини.

– Тато!

Я перепудився дужче, нiж тодi, коли на мене насiв пес. Це ж така ганьба!.

. Залiз до гетьманського саду! Розкажуть батьковi… Знеславив дiвчину… Я микуляв очима, сопiв, а кроки наближалися.

– Ховайся! – прошепотiла Уляна. Либонь, також не хотiла, аби батько заздрiв ii з парубком. А чи хотiла пожартувати надi мною. Скорiше останне. Я порачкував за агрусовий кущ, влiз у нього по самi плечi, заплутався, зав'яз, зашпортався.

– Це ти, дочко? – пролунав хрипкуватий голос. – Що ти тут робиш?

– Гуляю, тату.

– А з ким то ти розмовляла?

Я онiмiв, вiдтак полiз ще далi в кущ.

Затрiщало галуззя, кiлька колючок вп'ялося менi в голову.

– Що то таке?

– Пес, – вiдказала дiвчина. – Рябий пес. Чужий. Гарчить.

– Звiдки вiн тут узявся?

Ще кiлька колючок впилися менi в щоки, i я чи то застогнав, чи захрипiв.

– Справдi гарчить. Ходiмо звiдси, доню, – сказав гетьман. – Цур йому. Зараз покличу сторожiв.

Зашелестiла трава, далi кроки затупотiли по дорiжцi. Я над силу вирвався з агрусового полону, вхопив шапку, спритно, як кiт, видряпався на паркан.

Здавалося, мене кинув туди якийсь дужака.

Не стямився, як минув церкву, минув вхiдну браму до мiста, обидва млини на рiчцi й опинився далеко на лузi. Горiв на соромiцькiм вогнi, картав себе, дошкуляв собi дощiпливими словами, трохи не плакав. Чому, чому я такий? Адже ж не дурнiший за iнших, бачу очима розуму, як треба матися, поводитися, а вийду на люди, й дринзаю, неначе заець по клiтцi. Й не знаю, куди себе подiти.