Гетьманський скарб

Коли повернувся додому, навiть Оленка помiтила, що зi мною щось сталося, причепилася з розпитуваннями, але я сказав, що перечепився на мосту та боляче вдарився.

Наступнi днi не звiяли гризоти з моеi душi, ходив, неначе помрачений. Сором трохи пригас, звiявся, а бажання побачити Уляну росло й росло, i стало нездоланним. Впевняв себе, що це примха, адже не мiг i подумати про кохання, це було б просто смiшно: недовчений спудей, сливе старчик, закохався у вогненну красуню гетьманiвну. Цур i пек, i сто кiп на додачу.

Але ж подивитися на неi не заборонено нiкому! І пiти до них на подвiр'я. Он Оленка бiгае майже щодня. Ну що ж, посмiеться гетьманiвна, ну що ж, покепкуе…

Наступного разу, коли Оленка почала збиратися до Скоропадських, я набився iй в провожатi й мовби знiчев'я зайшов у двiр. Оленка повела мене в сад до альтанки, де, як iй сказали, гуляла Уляна, й ми справдi здибали там гетьманiвну. Вона плела вiнок iз квiтiв, iз звичайних жовтих кульбабок, i раз по раз примiряла його до своеi голови.

Жовтi кульбаби i чорне волосся – менi здалося, що то гармонiя.

– Це, Улясю, мiй двоюрiдний брат Іван…

Уляна кинула швидкий позирк на мене й запитала:

– А вiн не кусаеться?

– Хто? – здивувалася Оленка.

– Ну, вiн. Тiльки гарчить?

– Тю на тебе, – мовила Оленка й прикусила язик. Вони – подруженьки, дiвчата, в усьому рiвнi, i все ж гетьманiвна е гетьманiвна. Вона i вдачею гетьманiвна, й красою. Щоправда, i Оленка теж гарна на вроду: бiлолиця, кучерява, ото тiльки трошки кирпатенька й муратиння ледь обсiло носика.

Але тiльки весною, на осiнь i зиму воно зникае. Вона теж весела, та й звiдки б узятись смутку в такi лiта i за таким статком! Хоч на свiтi бувае всякого. Оленка – смiхотунка, Уляна ж – гостроязика фурiя. А ще бувае гордовитою, поважною, випростае стан, закине голову, приплющить очi, й пройде повз тебе грецька чи римська патрицiя, чи як там було в них, до якоi страшно обiзватися словом. Тепер же вона голила мене своiм язичком.

– Отже, не кусаеться й не гарчить?

– Таке скажеш…

Я прилип до лави, наче карась до сухоi гарячоi сковороди.

За мить Уляна забула про мене, взяла карти й почала ворожити Оленцi. Ворожила мовби насправжки, але часто вставляла слова, якими ворожать циганки, й сама була схожа на циганку.

– …А тебе, красуне, полюбить чорнявий князь, i житимете ви щасно, й наживете шестеро дiтей, а нинi тобi стелеться близка дорога…

– Батько повезе додому, – буркнув я.

Уляна знищила мене поглядом.