Гетьманський скарб

У мене залягла на серцi мжа, як у тому таемничому Замглаi, найтемнiшому лiсi, звiдки вибiгае i плине пiд Чернiгiв рiчка Стрижень i в якому гуляе страшний прибиш Маципура. Про близьку дорогу я буркнув не зовсiм спроста, бо почав здогадуватися, про якого князя Оленцi йдеться, i хоч той князь видавався менi гiдним Оленки, все ж чомусь дратувався. А що я не помилився, посвiдчив голос Анастасii Маркiвни вiд квiтника:

– Оленко, а йди-но сюди, я покажу тобi нiмецький крокiс. Схожий на наш, та не зовсiм.

Оленка пiшла, а по кiлькох хвилинах довкола неi згiрш крокосу вився Якiв Маркович.

Я ж сидiв, неначе роздягнений злодiй посеред ярмарку. Не знав, куди подiти руки, боявся дивитися на дiвчину, не вiдав, що казати.

– Давай зiграемо в карти, – запропонувала Уляна.

Я здивовано поглянув на дiвчину.

– Я не вмiю в карти… Та й… у карти грати грiх. Надто дiвчатам.

– Ти поглянь! А я й не знала, – насмiшкувато мовила Уляна й подивилася на мене чорнющими очима.

– Власне… нiчого.

– Зовсiм нiчого?

Я знiтився. Бо ж i справдi не вмiв анi ширмувати на шаблях, анi гасати на коневi, стрiляти з мушкета, не вмiв жодноi роботи, та й вельми мало знав про неi, про життя. Я багато знав з життя царiв, святих мученикiв, стовпiв церкви, знав молитви, умiв складати вiршi, ще знав дрiбнi бурсацькi шахрайства, але ж розумiв – дiвчина запитувала не про те. Менi до жаскостi захотiлося чимось похвалитися, але не знав чим. І враз у моiй головi мовби заграла музика, i я пiдвiв голову.

– Вмiю спiвати на криласi… й так… Вмiю грати…

– На чому ти вмiеш грати?

– Та… на будь-чому, – смiливо випалив, бо й справдi будь-який струмент iшов менi до рук. – На скрипцi, на сопiлцi, на кобзi.

– Ну, це ми перевiримо, – дiловито сказала Уляна й вела мову далi, мовби правила вивiд. – А що ти цiкаве знаеш?

– Не розумiю…

– Ось Якiв розповiдае про Олександра Македонського, царя Кiра, Святослава…

– Я… Їх не люблю, – вiдказав тихо, переконано.

– А кого ж ти любиш?

– Бориса i Глiба. Святого Антонiя Печерського…

Я бачив, що Уляна розглядае мене, яко диковинну iстоту, й зовсiм упав духом, адже розумiв, що такий парубок не сподобаеться iй зроду-вiку. Але iншим я не мiг бути, брехати не вмiв.

– А ким би ти, Іване, став, якби вивчився? – правила свое Уляна.

– Ну, якби висвятили…

– З тебе вийшов би хороший пiп.

– Правда? – зрадiв я.