Гетьманський скарб

 – З чого ти взяла?

– Ну, ти такий… Тихий, богобоязливий, скромний…

Я рiс у власних очах. У моiх грудях звинувся теплий клубочок i котився, котився вгору до серця.

– І пiсний, як богоявленський коржик.

Клубочок розсипався на холоднi крихти.

– Ти, мабуть, ще й не цiлувався? – Дiвчина пронизала мене стрiлами очей.

Я випростався з гiднiстю.

– Негоже запитувати про таке. Та ще дiвчинi.

Я бачив, як у ii очах трiпнулися вогники, як ледь-ледь зайнялися рум'янцем ii щоки, але вона не подала вигляду, що засоромилася.

– Ну, ти не скажеш цього до Страшного суду. Ще… рокiв сто.

– Звiдки ти знаеш, коли настане Страшний суд? – суворо сказав я. – Може, вiн настане завтра. І тодi… Тодi нiщо не буде потрiбне. І всi, що балакають грiшно…

Я не доказав, знiтився. Боявся, що Уляна розсердиться й пiде вiд мене i я бiльше нiколи не побачу ii.

– Ну, ти жартуеш. Але й деякi жарти потрiбно спокутувати молитвою.

– А ти таки справжнiсiнький пiп. – Уляна пiдвелася й позiхнула, вдавано чи насправжки.

 – Нудно з тобою. Оленко, Якове, де ви, гов! Ех, музик немае… – І попливла, розкинувши руки, ледь торкаючись чобiтками землi. Той ii тихий порив був надзвичайно грацiйний, знадливий, вона пливла боком, права рука високо вгорi, лiва – нижче, либонь, вона й сама вiдчувала ту свою грацiю, випробувала (дарма що молода) не на одному парубковi, про що я тодi й здогадуватися не мiг.

Прийшли Якiв та Оленка, Оленка – пустунка, вони щебетали i пурхали, наче двi синицi. Якiв же, статечний, мiцний, дивився на них, ставши на приступцi альтанки, широко розчепiривши кряжистi ноги, i я позаздрив його мiцi, силi, впевненостi.

Але дiвчата незабаром розкутурхали його, а тодi потягли й мене i примусили грати в квочки, i я майже увесь час був квочкою…

…З того дня я почав учащати на подвiр'я Скоропадських. Звичайно, не сам, а з Оленкою. Зрiдка туди навiдувалися ще парубки та дiвчата – двi Савичевi дочки, дрiбненькi, гостроносi, хитренькi, вони вочевидь лестили гетьманiвнi, й та трохи бридилася ними; не зовсiм повного розуму Мануйловичiв син, а також молодий Чарниш, парубок мовчакуватий, високий на зрiст, довговидий, надзвичайно вродливий i через це пихатий.

Вiн пiдпирав плечима альтанку або яблуню й невiдривно дивився на Уляну. Я потаемно ревнував його до Уляни, сливе ненавидiв. Вiн один курив люльку, майже нiколи не випускав ii з рота, i Уляна казала, що од Гната пахне «справжнiм мужеським духом», а коли я запитав, чим же пахну я, вона вiдказала: «Ладаном».