Гетьманський скарб

Я не пiшов нiкуди – вельми втомився, та й болiла нога, побродив у дворi, а тодi залiз до ридвана, вкублився й почав дрiмати. Але мене кiлька разiв будили – хтось заглядав до ридвана, я перейшов до клунi, лiг на сiно й заснув.

Один осавул вернувся з гостини значно ранiше за iнших, зайшов до хати Пшеничних й побачив, що Пшеничниха частуе козакiв та Полуботкових челядникiв, всi вже добре напiдпитку, осавула це трохи здивувало й насторожило – з якого то ранкору господиня так щедро частуе незнайомих iй людей. Вiн обiйшов довкола хати, вернувся в двiр, одчинив дверцята ридвана й побачив, що мiдноi скриньки, прикованоi до лавочки, немае.

Осавул гукнув на гвалт, побiгли за полковником. Гомiн i крики розбудили мене. Я злiз з сiна. На той час надiйшов полковник, засвiтили два лiхтарi, якi везли з собою, i олiйну лампу, полковник i осавул ще раз оглянули ридван – скриньку було одкручено од ланцюга. Лiхтарi горiли на морiжку посеред двору, ми всi стояли спантеличенi. Зiзнаюся, хоч це було несосвiтенно, неймовiрно, я почувався особливо незатишно, адже лише я не вечеряв i не пив з козаками, а перед цим розпитував Уляну, що вона везе в тiй скриньцi. Мiй страх виявився не даремним, бо по хвилi осавул запитав, кого не було в хатi, i всi вказали на мене, ще й двое козакiв потвердили, що навiдувалися до ридвана й бачили, що там спав я. Вiдчув себе, мовби розiп'ятим на вiстрi списiв, розгубився зовсiм i цим викликав справжню пiдозру.

Бо хоч i не клеiлася до мене, сина генерального хорунжого, крадiжка, але ж саме я спав у ридванi бiля скриньки.

Стояв нi живий нi мертвий. Сказав, що досипляв на сiнi, але там мене не бачив нiхто.

Важку, неприемну мовчанку розбив Улясин голос:

– Нi, цур… Чуете! Я не дозволяю думати про Івана так. Не дозволяю! Чуете!

– Спасибi, дочко, – мовив Полуботок. – Я – з твоiми мислями. А де Пшеничний? Треба обдивитися довкруж.

Незабаром знайшли дiрку з хлiва на вгород, а за дiркою порожню скриньку. Дiрка в засторонку була стара, але бiля неi валялось кiлька свiжообламаних патичкiв.

Послали по отамана та по вiйта, тi прийшли заспанi й перепудженi, адже в iхньому селi сталося нечуване – обiкрадено високу особу.

– Вiд Клима напасть, – сказав, дещо оговтавшись, отаман. – Минулоi весни вiн згвалтував служницю, сироту Параску… Батько грошима прикрив грiх. Я накажу до слушного доводу i до подальшоi резолюцii взяти його пiд варту. Таке вчинити мiг тiльки вiн.

Незабаром повернувся до двору Лук'ян Пшеничний, а по тому й Клим.