Гетьманський скарб

По тому зiбралися у вiйтовiй хатi й радили раду в присутностi всiх Пшеничних. Пшеничний i Пшеничниха стояли на колiнах, молилися до iкон та до полковника, Клим пiдпирав плечима пiч, зиркав налитими люттю очима.

– Просися ж, ну, просися, – смикала його за полу мати.

Клим важко опустився на колiна.

– Подивися, що кому з них належить за Статутом, – наказав вiйтовi Полуботок.

Вiйт, маленький i миршавий, послинив палець.

– Артикул Статуту гласить, що за таку крадiжку злодiй горло тратить, – сказав вiйт.

 – А посiбникам його – назначения членкiв, тобто одрiзання вуха або носа.

Заголосила Пшеничниха, заплакав Пшеничний, i заревiв Клим.

– Ми – не суд, – сказав Полуботок. – Ми тiльки дивимося, що може присудити суд. – І зiтхнув глибоко. – Задним ти колись, Лук'яне, був козаком. Похiд голiцинський разом одбували. Через те i в гостину до тебе став. Шкода менi тебе. Неслави ти вже й так зазнав. Та й гетьманiвна просить… щоб через неi кривд не було.

Якщо не заперечують пани отаман i вiйт, сплатиш вину урядову й панську, а син твiй нехай iде на татарську границю на дозори на три роки. Якщо не зiтне його там татарська стрiла, то, може, вiтер вивiе з дурноi голови лихi думки.

Перед тим, як мали виiздити, я здибав у левадцi Улясю, вона сидiла навпочiпки над потiчком, вербовою гiлочкою водила по водi.

– Долю свою видивляюся, – сказала. – Ну, чим там скiнчилося?

– Скiнчилося, як i мало скiнчитися.

Простив пан полковник. А тобi – дяка довiчна. – І я поцiлував iй руку, ще й сказав: – Цiлую тобi руку, як рiднiй матiнцi.

– Дивний ти, Іване, – мовила дiвчина. І зненацька лукаво та хитро: – Та й не кепсько це, коли матiнка молодша на кiлька лiт.

Я вiдчув, що в мене паленiють вуха та щоки.

– Там тебе шукають… Тра iхати, – пробелькотiв i пiшов. Чомусь пiшов сам, не чекаючи на неi, не хотiв, щоб нас бачили вдвох. Чому, не знаю. Я був утомлений i водночас щось нiс у собi, а що, не знав.

З тим i приiхав до Чернiгова.

* * *

Тiльки двох князiв у давнину називали руськими: Киiвського та Чернiгiвського. Кажуть, що свою назву Чернiгiв отримав вiд непрохiдних чорних i червоних лiсiв, якi колись оступали мiсто з усiх бокiв. Темнi бори, гаi та дiброви й понинi обкладають могутнiми крилами це дивовижне мiсто, котре змагалося славою та красою з Киевом i Новгородом, Москвою та Суздаллю.