Гетьманський скарб

Одначе рiк тому Полуботок купив у Полуботках в багатого козака Соливенка за чотириста золотих, себто за вiсiмдесят карбованцiв, чималий шмат поля й заселив його пiдсусiдками. І опинилася нива селянина Родька Бовтрика посеред полковникових угiдь, i торгував ii Полуботок запекло, а Бовтрик не вiддавав, i двiчi посилав пан полковник копачiв «закопати ниву» Бовтрика – обкопати канавою, а той копачiв проганяв, i врештi поступився Родько, продав ниву. Вдова Стрiевська сама продала свою нивку, й спокусився на продаж Тимошенко й подався собi до полковника, а позаду бiг його син Терешко та просив не продавати ниву, бо ж лишаться без землi, а вiн збираеться женитися, хто за нього, безземельного, пiде; старий же одгризався, одмахувався й казав: «Державець мае право».

А син вiдказував крiзь сльози: «Пiсля того, як продаси ниву, будеш не державцем, а злиднем».

Все це я бачив на власнi очi, чув на власнi вуха, бо стояв серед покосiв на Полуботковому сiнокосi. А сталося це так. Доки Полуботок, по тому як ми приiхали до Чернiгова, був зайнятий оцим господарським клопотом, у мене також появився свiй клопiт – видивлятися у вiкно, коли на подвiр'я вибiжать Уляся з Оленкою, та приеднатися до них.

Я сподiвався, що полковник i далi не завдаватиме менi нiякоi служби, але вiн, на мiй подив i розчарування, вже другого дня по приiздi сказав:

– Пора й тобi, Іване, сукать дратву.

Я здивувався.

– Ви хочете оддати мене в чоботарi?

Полуботок осмiхнувся.

– Це така примовка. Шевського дiла починають учитися з сукання дратви.

Ти ж повчися трохи канцелярii, потримай у руках книги шнуровii та прибутковi, подивися на життя, а небавом сядеш за стiл з вiйськовими канцеляристами. А ще мiй домашнiй пiдписар занедужав, поiдеш зi мною в Полуботки.

Я неохоче погодився. Не знаю, може, полковник щось помiтив i хотiв одшити мене од Улясi чи й справдi вирiшив сповнити дану моему батьковi обiцянку.

Наступного дня ми поiхали на сiнокiс. Вiд Чернiгова до Полуботкiв – двi чи три верстви, ми приколотили верхи, зупинилися пiд вiльхами над Стрижнем.

Свiтило сонце, дикi голуби купалися в його променях, туркотiли у вiльхах, луг зеленiв, надив очi жовтизною квiтiв, скошенi трави пахли водянисто-п'янко, накликали спомини оддалеку-далеку, десь iз дитинства. Одинадцять косарiв махали косами, й змигувало на косах промiння, здавалося, вони косили його, а не трави: одворiтнi покоси з сонячного промiння.

Полковник узяв косу й повiв косарiв, ручку брав широку, покiс бунтувався в пояс.