Гетьманський скарб

Двi широкi дороги лишалися за полковником, здавалося, то проiхав вiз, а не людина вдавила стерню чобiтьми, бiлiла сорочка на широкiй спинi, пiд кiнець другоi ручки на нiй «сiв орел» – проступила пляма вiд поту, темнiла мiцна засмагла шия й свистiла коса, стинаючи трави пiд самий корiнь, з мохом. Я позаздрив полковнику, його силi, впевненостi, подумав, що нiколи не змiг би нi косити так (я справдi взяв косу, за першим же помахом загнав ii носком у купину й, хоч далi тримав ii як треба, одначе ручку брав вузеньку-вузеньку й лишав за собою гриву в двi четвертi), нi господарювати, нi владарювати.

Немае в мене нi хисту до того, нi духу, нi прагнення. Але ж я такий самий чоловiк, з такоi самоi плотi й кровi? Де все те береться в одних i чомусь його немае в iнших? Вони самi не хочуть того, чи не вмiють, не можуть примусити себе наказувати iншим людям розпоряджатися iхнiми долями? А може, i тим не дане таке право, може, вони одбирають його в iнших та ще й упевнюють себе, що так i повинно бути?

Поки так розмiрковував, помiж косарiв сталося замiшання.

Старий Тимошенко, котрий чипiв бiля воза, знову пiдчовгав до полковника:

– То що даете за моi грунти?

Може, через те, що роздумував над тим, хто мае право розпоряджатися чужим життям, чужими долями (на мою думку – тiльки Бог), а чи з якогось iншого боку побачилася менi кривда, яка чинилася перед моiми очима, – Терешко, трохи старший за мене парубок, не зможе одружитися, а вiн же, мабуть, вже кохае якусь дiвчину, – я раптом ступив наперед i голосно сказав:

– Пане полковнику, не можна зараз купляти в нього ниву, вiн п'яний.

Та й просто не можна, не по правдi це.

Полуботок подивився на мене, i менi назавжди запам'ятався той вогнисто-чорний погляд, важкий i гострий, як помах коси, вiн пiдтяв мене, але я не впав, хоч щось i похитнулося в менi.

Я дуже часто вбовтуюсь туди, куди не треба, одначе цього разу за тим не пошкодував.

– Веди його, Терешку, додому, – сказав полковник.

І син узяв батька пiд руку. Проходячи повз мене, кинув на мене скрадливий погляд, i той погляд був менi вiддякою.

Мабуть, я зiпсував Полуботку той день, день закосин, вiн не випив з косарями, а лише наказав вийняти з торокiв пляшки з горiлкою i закуску та покласти все те на покiс. І не грали в коси косарi, й не пiдiйшли гребцi – жiнки в бiлих намiтках, всi вони сподiвалися веселого свята, а я зiпсував його.