Гетьманський скарб

Ми переiхали через село – невеличке сiльце на двi вулицi та два завулки, хат на тридцять-сорок, роздiлене навпiл рiчечкою, яку люди називають Ровом, виiхали на горб, i Полуботок оглядав жита, своi жита, не добрi й не поганi, такi собi, але вже рославi. В житах пiдпадьомкав перепел, Полуботкiв перепел, полковник дивився на жито без радостi, либонь, я таки добре пригiрчив йому душу, а може, вiн думав про щось зовсiм iнше.

За вечерею Полуботок розповiв про пригоду на сiнокосi, i Якiв сказав, що то недобре втручатися в чужi справи, але раптом пiдхопилася Уляся й заступилася за мене:

– Іван знае, де правда, а де ошуканство…

Полковник кашлянув, а Якiв знизав плечима:

– Звiдки вiн знае?

– Душа в нього така, правдива.

Я пiк ракiв, але щось танцювало в моему серцi.

Вже гадав, що Полуботок не вiзьме мене в наступнi поiздки, але через три днi вiн знову звелiв сiдлати буланого коника. Пiзнiше переконався, що за всiлякий дрiбний непослух, кабишi, сказане наперекiр полковник зла не тримае.

Наступного дня розмовляе, мовби нiчого й не сталося, й навiть не знаеш, насправжки забув усе чи дотримуеться такого штибу. А з приводу Тимошенка i його грунтiв сказав аж через два тижнi: «Роз'ятрив ти мене таки, не в свое вклюнувся… Одначе – люби, Боже, правду. Не гнiваюся я на тебе, хоч давно кортiла менi та земля».

З нами мав iхати Охрiм, який пильнував при полковнику його особистоi канцелярii, вiв книгу пожиткiв, але вiн хворiв i далi, й ту книгу довелося вести менi.

Ми iздили до мiста Любеча, де в пана полковника були чи не найбiльшi сiножатi. У полковника був двiр i дiм з свiтлицею бiля ринку та П'ятницькоi школи, однiею стороною двiр виходив на вулицю Ринкову, другою на цвинтар. І прикупив вiн до того двору великий сад i город попiд мiським ровом, який йому продала вдова отця Покровського. Вечiрньою порою я довго ходив понад ровом по старому валу, власне, вже й не валу, а горбу, дивився на Днiпро, на далеке, нинi польське зарiччя, на рiчки й зарiчки, на луки, безкiнечнi зеленi луки з дитинно синiми очима озерець, тим лукам не було кiнця-краю, i не було кiнця-краю моiм думкам.

Я вимрiював собi таке мiсце, тихе й чарiвне, хоч мрiя була безглузда, вимрiював собi i Улясi: я бачив ii на цих луках, ми блукали по них, узявшись за руки, й слухали, як квилить чаечка-чубарочка, як дере в болотi онучi деркач i… як калатають нашi серця. Мабуть, то калатало в мене в головi.