Гетьманський скарб

– Ти б ходив оце за мною, якби мое обличчя було рябе, ще й нiс кривий? Тiльки не бреши «Краса душi, краса душi», – перекривила мене чи ще когось – Всi торочать про душу, а люблять тiло. Коли краса зiв’яла або ii попсували хвороби чи рани, всi одвертають од тiеi людини вид, яка б добра душа в неi не була. Ось ти Хiба знаеш, яка в мене душа?

– Ясна.

– Ясний мiсяць перед дощем. Та ще твоя пика. А люди… Вони здебiльшого нищ й пiдлi. Я надивилася… Стелються бiля батька, згинаються в три погибелi… А я дивлюся в iхнi очi, а там заздрiсть i ненависть.

– Всi такi?

– Не всi Але багато.

– Я знав iнших людей Якi служать науцi, Боговi Постують.

– І що мають?

– Вони й не хочуть нiчого мати…

– Не хочуть? Отож, возвеличуються вже тим. То теж гординя. Бо не досягли нiчого в мирському життi.

– Ти так пiдносиш мирське життя?

– Пiдношу… І люблю. Люблю оцю цар-бороду, оцi мальви, оцi дерева. Люблю убори коштовнi. Люблю хороми… Скiльки казала батьковi, щоб збудував палац, а вiн не хоче.

Боiться людськоi заздростi. Хоч чого йому боятися? Якби на мене, я збудувала б палац до хмар. Вони ще дужче заповажали б. Бо дужче боялися б.

Я аж злякався. Не вперше менi чути таке, чимало спудеiв мрiяли, й часто безсоромно, про велич, про багатства та славу, бачили себе у мрiях полковниками, гетьманами, королями… Я ж нiколи не залiтав думкою високо, навiть малим хлопцем не грався у полководцiв та королiв. А тут про щось подiбне казала дiвчина. Я вiдчув у цiй дiвчинi силу, силу, якоi не мав сам, i враз подумав, що все, що було допiру, примарилося менi, така дiвчина нiколи не зрозумiе i не покохае мене.

Злякався ще раз, бо зрозумiв, що кохаю вiдчайдушно i прагну кохання.

– Ти, мабуть, думаеш про князя чи графа? – осмiлився запитати.

– Та вже ж дурня не покохаю. – І подивилася на мене пильно-пильно. – А з рiдкого тiста спекла б тверду паляницю.

І враз пiдвелася з трави, круто повернулася на закаблуках i кинула через плече:

– «Тепер же нам три радостi: пiч бичка привела, а бовдур – телушечку, припiчок – ягнушечку, ступа яйце знесла, а макогiн женився».

Я отетерiло дивився на неi, не знав, як тлумачити ii придибенцiю. Мовляв, наплiв ти сiм кiп вовни своiми пiснями i своiми мудруваннями, а сам макогiн макогоном.

За хвилину з вiдчиненого вiкна будинку почулися деренчливi звуки – дiвчата грали на попсованих фарганах.

Наступного дня Уляся попросила, щоб я прогуляв ii в мiстi.