Гетьманський скарб

 – І не пiдуть вони нiколи… Правдиво, Іване, я кажу? – Зненацька повернув до мене голову, i його гострi брови-ножi зiйшлися на перенiссi. Сухе обличчя випромiнювало неприязнь.

Я щось забелькотiв, бо ж не знав, що сказати.

– Чого це ти унадився до нас?… І вуха в тебе, як вареники… Такi вуха багато вмiщають. Так дай одвiт – правдиво я кажу чи нi? Що ти думаеш про Мазепу та про царя нашого?

– Цар… вiн вiд Бога. Так нас учили… Вiн нас вiд ворогiв захищае… А Мазепа?… Не знаю. Малий я ще тодi був… Анахтему йому в церквi проголосили…

– Тодi ти був малий, а тепер надто великий.

Схоже, що кажеш правду. І все одно тебе треба повiсити на соснi. Про всяк випадок. Стiльки тепер донощикiв розвелося…

– Я не донощик.

На обличчi Рубця – й тiнi усмiху. Воно жорстоке й суворе.

– А хто ж ти такий?

– Не знаю. Нiхто…

– Ну, а коли нiхто… Нащо тобi ряст топтати. Бачиш оту сосну, а на нiй товсту гiлляку…

– Досить, Василю, не лякай хлопця, – обiзвався Борзакiвський.

– Та який вiн хлопець. У нього вже матня протрухла.

Може, вiн уже стонадцять доносiв написав? Занадився до канцелярii, сидить i слухае. – Й колупнув великим, сливе колiйським ножем землю. Цього ножа носив з собою скрiзь, ним пiдстругував пера й ним же наштрикував сало.

Я розгубився, але чомусь не злякався. Таки не мiг зрозумiти, жартуе чи погрожуе насправжки недовiрливий i ядучий Рубець. Чомусь був переконаний, що вiн, не мигнувши оком, може виконати свою погрозу.

– Не чiпай ти його, – врештi гримнув Борзакiвський.

 – Твоi жарти…

– А я не жартую, – похмуро кинув Рубець. – Я бачив, як вiн молиться… Вiн дуже святобливий. Нехай поклянеться на хрестi…

– Та ж ми нiчого не говорили, – обурився Борзакiвський. – Споминали минуле… Яким був Мазепа… Немудрим був, ти сам сказав. Йди, Іване, подивися на конi.

Я здогадався, що Борзакiвський вiдсилае мене, аби поговорити з Рубцем наодинцi.

По тому Рубець бiльше мене не чiпав, а мое серце тануло вiд вдячностi Борзакiвському. Таку вже мав вдачу, комусь та офiрувати себе.

Нинi офiрував Борзакiвському, а також Улясi, в чому боявся зiзнатися собi. І носив ii в своему серцi, носив скрiзь i повсюди, день за днем, слово за словом перебирав у згадках всi нашi розмови, всi перемови, позирки, почувався щасливим i нещасним, бо в щастя повiрити не мiг, почувався незмiрно багатим на щось таке, що даеться тiльки окремим людям, i не хотiв забiгати далеко вперед думкою: що з того буде, мабуть, нiчого, але я й так маю багато.