Гетьманський скарб

Нi, неправда, я переживав страшенно, адже прагнув одвiтного кохання й сподiвався на нього своiм спраглим серцем. Сподiвався не надiючись.

* * *

На Петра i Павла з Глухова приiхав до Чернiгова маршалок двору гетьманського з таемною звiсткою, про яку того ж дня знав увесь хутiр: одразу по закiнченнi успенського посту вiд сина лубенського полковника Якова Марковича (всi казали «Вiд Настi-гетьманшi») прибудуть свати.

Життя на хуторi над Стрижнем, яке плинуло спокiйно та рiвно, заклекотiло, так клекотить тиха рiчечка, коли вкочуеться у вузьке русло.

Вiд Петра i Павла до кiнця успенського посту часу – кiт наплакав. Роботи вистачало всiм, навiть мене. Оленка приставила до дiла вертiлася перед мною у все нових та нових уборах i запитувала, якi iй найбiльше личать. А я тямив у тому, як баран у Бiблii. Оленка вертiлася передi мною, й мовби самi сiдали на неi i потiм злiтали люстриновi шнурiвки з золотими та срiбними сiтками, штофнi, полутебеньковi кунтушi, парчевi керсетки. На заручини вона збиралася одягнути кунтуш грезетовий, бiло-рожевий, обкладений срiблом i золотим газом з парчевими закладками, золото й срiбло сяяло, й сяяли Оленчинi очi, й шовком переливалася довга коса, й чимало волосин випручувалися з неi, вилися довкруж голови, творячи з дiвчини кульбабу.

Але часом i на неi находив якийсь дивний смуток, й тодi вона йшла до мене та тихо просила:

– Заграй менi, Іваночку, чогось журного. Скоро поiду од батенька І вже хiба приiду в гостi. І тебе отакого щирого не побачу.

І грав я iй: «За густими лозоньками бiжить рiчка струечками, плаче дiвка слiзоньками», а далi про те, як «…летить стрiла, та уздовж села, ох, чей-лею, та уздовж села. Та убила стрiла вдовиного сина», а також про те, як каже мати синовi:

Іди ти, сину, мiж чужii люди,

Чи не лучче тобi на чужинi буде?

Тяжко, тяжко менi тебе

З дому одправляти,

А ще тяжче бiля себе

В незгодi держати…

А сам собi спiвав: «Чом дуб не зелений? Лист туча побила.

Козак невеселий – лихая година!»

Оленка ж посидить бiля мене, посумуе, а наступного дня прийде весела й скаже:

– Оце, Іване, якби вiтець не вiддавав мене замiж, пiшли б ми з тобою в монастир. Я – у свiй, жiночий, ти – у свiй, чоловiчий. Увечерi здибувалися б бiля перелазу. Молилися вкупi.

На другий день по закiнченнi посту приiхали Якiв з старостами Якiв привiз усiм гостинцiв i знову чарував усiх веселою вдачею, товариськiстю, шанобою до старших.