Гетьманський скарб

Губи йому потрiскалися, обличчя стемнiло, лущилося, чорнi, з крутим зломом брови порудiли, вигострилися й стали як ножi.

Спали просто на снiгу. Литвинськi села траплялися рiдко, були вони маленькi, по десять-п'ятнадцять хат, навiть старшина не вся втовплювалася туди. В тих нужденних селах не можна було купити нiчого; овес, сiно коштували неймовiрно дорого. А наш фураж, наш провiант танули, як вiск на вогнi. І вже козаки збували за безцiнь зброю, одяг, аби прохарчувати решту коней, якi худнули й гинули. Наша путь була встелена чорними могилками, котрi одразу присипав снiг, та кiнським трупом.

Зграi вовкiв iшли за нами, й вночi довкола табору стояло виття, вiд якого холонула в жилах кров. Не дай, Боже, вiдбитися вiд валки на кiлька верст – рознесуть, розшматують, по тому знаходили тiльки пiдкови та срiбнi, в iнеi, шаблi. А довкола бiла пустка, лiси та болота, де очерет на десятки верст, мiрiади схожих на запорозькi чуби мiтелок метляються пiд вiтром, i течуть помiж верболозiв бiлi снiговi змii. На одному такому болотi одразу трое саней пiшли пiд лiд у опар. Козаки почали роз'iжджатися вбоки, й провалилося ще двое саней.

Ми йшли i йшли вперед, немов приреченi на загибель, i кров замерзала в наших жилах, i замерзала думка, й навiть гнiв i той пришерхав – бо ж на кого пролити його! На полковника Єропкiна, приставленого до нас вiд глухiвського мiнiстра-резидента Протасьева? Так полковник i сам найдовався, як i ми. І iв той самий кулiш. Щоправда, одного разу Єропкiн пiдняв палицю на козака, який пiдпихав пiд гору полковниковi сани, й саме нагодився Полуботок, однiею рукою стиснув Єропкiна за руку, другою вирвав палицю й кинув ii в кущi.

Ми йшли i йшли вперед, немов приреченi на загибель

Вони довго стояли один проти одного, Єропкiн у кошлатiй бiлiй шапцi, Полуботок у татарському башликовi, облямованому щетиною iнею, й врештi шапка попливла до саней, а башлик вперед по дорозi.

Не знаю, як я витримав той похiд – не вмер вiд виснаги, не замерз, не провалився пiд лiд. Бо хоч Полуботок опiкувався мною, i вшушкали мене в вовчi кожухи, i було припоручено наглядати за мною одному козаковi, одначе тяготи були неймовiрнi.

Бiльшу частину путi я лежав на санях, вкритий кожухами, бо чиряки обсипали мое тiло й приморозив пальцi на лiвiй нозi. І все ж, либонь, дужче за кожухи грiла мене й охороняла Улясина любов, подарована нею пришита до натiльноi сторони сорочки червона весiльна стрiчка. Кожного разу, перед тим як заснути, я обмацував ii пальцями.