Гетьманський скарб

Бо, як лежав я у комiрчинi й то поринав у гарячу, маревну безвiсть, то виринав з неi на якийсь час, одного разу, знаходячись при пам'ятi, почув у сiнях якусь метушню, тупотiння, а тодi рвучко розчинилися дверi й на порозi стала… Уляся. В червонiй керсетцi, червоному жупанi i чорнiй спiдницi. Я подумав, що знову марю, й прошепотiв:

– Улясю!

– Це я, Іване, – сказала Уляся.

Тицялася по комiрчинi мачуха, полою запаски витирала триногого, поточеного шашелем ослiнчика, собою, своiм дорiдним тiлом прикривала другого ослiнчика з холодною учорашньою кулешею та окрайцем черствого хлiба, але Уляся не помiчала того.

Ступила до мене й мовила голосно та твердо:

– Я прийшла, Іване, щоб ти не вмер. І ти не вмреш. Ти одужаеш, i ми одружимось з тобою. Я заприсягаюся в цьому. Ти мужнiй i сильний…

– Улясю, я не мужнiй… Ти вигадала мене такого, – прошепотiв я…

– Не вигадала… Ти мужнiй серцем… І добрий, i справедливий та нiжний. І я люблю тебе такого i нiкому тебе не вiддам, навiть Боговi.

Я злякався.

– Не говори так…

– Говорила й говоритиму. Нi Боговi, нi людям.

Аж тодi обвела поглядом мое нужденне, убоге мешкання, знищувальним поглядом черкнула по мачусi, котра зiпала розтуленим ротом.

– Я пришлю лiкаря… І принесу чисту постiль…

Постiль вона не принесла, але то було й не потрiбно, далi мачуха клопоталася мною дужче, нiж рiдними дiтьми, – Улясю не пустила до мене Анастасiя Маркiвна, бо то зовсiм негоже дiвцi ходити до парубка, нехай i хворого, можна накликати поговiр.

Уляся вiдповiла, що то не просто парубок, а ii наречений, вона заручиться зi мною по моему одужанню. Анастасiя Маркiвна не заперечувала iй, а вже по моему одужаннi мала з Улясею ще одну розмову, попросила дочку зачекати, поклавшись на Бога, й таким чином все означиться та уладнаеться, i, як покаже Боже провидiння, так i буде. Про це розповiла менi Оленка, котра кiлька разiв навiдувала мене.

…І ось я стою на гетьманському подвiр'i у новiй сутностi: не просто парубок, а парубок, чиi мислi та намiри щодо iхньоi дочки вiдомi батькам.

Ноги не тримають мене, я весь дрiбно тремчу, чи то пiсля хвороби, чи то вiд хвилювання, я ладен дременути на вулицю, але те неможливо: вiд гетьманшi був знак, велiння, передане челядницею, аби завiтав до них у недiлю пополуднi.

Та сама челядниця провела мене помiж рясними пiвонiями та лаплахами по викладенiй з цегли стежечцi до хати гетьманшi, i я негнучкими ногами переступив хатнiй порiг.