Гетьманський скарб

У Москвi помiняли сани на вози й рушили далi, через моря багнюки, через великi та малi рiки – бродами та на плотах, й прибули на Вкраiну, коли вже цвiли вишнi. Вони й обсипали цвiтом чорну страшну домовину, i так, у цвiту, ii привезли ми до нашого дому.

Як я iхав, що думав при батьковiй домовинi, оповiсти не годний. Ще й тому, що понад велике горе, понад несосвiтенне лихо жодного дня, жодноi години не забував, що на мене чекае кохана дiвчина, а отже – щастя. Це – при домовинi!

Як в'iхали у двiр, моя мачуха заломила руки та заголосила на весь Глухiв, хотiла впасти на домовину, але вона була надто брудна, подекуди й смола попiдтавала пiд весняним сонцем, – не впала.

Впала вже в хатi, коли домовину заслали рушниками, й приголошувала, й щоразу пiдводила заплакане обличчя та, дивлячись на мене, примовляла:

– Чом же ти його не вберiг! Та чом же ти його не вберiг!.. Сам вернувся живий, а батька привiз мертвого.

Мабуть, саме те приголошування найдужче струснуло мене, й заколотилось в мене все всерединi, й облило мене всього гарячою кип'ячкою, i я впав на пiдлогу.

А може, це була кара вiд батька, вiн тягнув мене за собою, бо й хвороба моя була нестеменно, як у нього, й пiдвiвся з лiжка аж восени, марний та виснажений.

Полк вернувся на початку осенi наступного року. Не вернувся кожен третiй, услали кiстками канал царський, аби мiцнiше тримався, аби кораблi везли царевi нових рекрутiв, сукна та меди, мiдь на гармати i всiлякi припаси на новi вiйни. І плакали по Украiнi вдови, й плакали малi дiти, i втирали скупi сльози досугi, обкрученi в багатьох битвах дiди.

* * *

Вставши, я одразу пiшов до церкви, хоч i не сподiвався, що вона одчинена о цiй порi. Одначе дверi бiчного притвору справдi ще були не замкненi, церква була порожня, у нiй походжав тiльки високий довгов'язий хлопець – свiчкогас, гасив свiчi. Вiн уже погасив майже всi, лишилось з пiвдесятка перед iконою Спасителя, i я вклякнув на колiна. Здивований хлопець опустив свiчкогасну палицю, одступив убiк, i я довго стояв навколiшки, молився гаряче, всiею душею.

Я молився, що Бог вберiг мене вiд смертi та всiх напастей, молився за пана Полуботка, аби вiн вернувся живим та здоровим, молився за козакiв – молився за добрих людей, моiх побратимiв у далекiй дорозi, i, коли погасла остання свiчка, – i добре, що вона погасла, бо про таке молитися встид, – помолився за нашу з Уляною любов. За мою i за ii – велику, жертовну.