На брата брат

– Голову скрутиш, убiйнику…

– Просила ж, щоб перейняв…

– Не так же…

Сидiр пiдiбрав налигача, потягнув телицю за собою. Вона пiшла не опираючись. Сидiр перевiв ii через вулицю, завiв у двiр i прив'язав до ясел. Подивився на руки, якi були геть у грязюцi та гнояцi, далi глипнув на хазяйку телицi, мовляв, через тебе це. Глипнув ще раз: що за потороча? Невисокого зросту, з мiцними литками (спiдниця пiдкасана), на самi очi з'iхала ряба хустка, ще й якась темна пасмуга через обидвi щоки.

І враз – один помах рук – i пасмуга витерта рукавом, хустка зсунута на мiсце, тiльки густе русяве пасмо лишилося на чолi, й неначе з-пiд хмари засяяло кругле сонечко – рум'янощоке дiвоче обличчя з нiяково розсмiяними очима.

Ще й двi ямочки на щоках. Тепер вже Сидiр лупав баньками, таким несподiваним було це перетворення. Дiвчина подивилася на Сидоровi руки i, кинувши: «Я зараз», зникла в сiнях, а по хвилi вибiгла звiдти з цеберкою води та корцем. Сидiр мив руки, а сам зацiкавлено й трохи нервово косував на дiвчину… така вона була ладненька, кругленька, така туга. Трiшки нiтилася, трiшки червонiла, але не вельми: мала смiливi барвiнковi очi й тонкi, якi не пасували до круглого, наче соняшник, обличчя, чутливi губи. Тi губи дратували Сидора.

– Як дременула по городах, – виправдовувалася дiвчина. – Трохи не з ополудня ганяюся… Через неi до колодки спiзнилася.

– А де… у вас вечорницi?

– Он там, за Паращенками… Це нашi дiвчата виводять, – i в самоi голос медянистий, спiвучий.

Десь не дуже зоддалiк долiтало: «Ой гай, мати, ой гай, мати, ой гай зелененький».

– То йди.

– Поки вберуся – стемнiе…

– Я проведу.

– Ов-ва! Провожатий знайшовся. – И за мить: – А не побоiшся?

– Кого? Тебе?

– Наших парубкiв… Та це я так… Зi мною вони тебе не зачеплять. Я скажу, чий ти…

– А ти знаеш, чий я? – глузливо запитав Сидiр.

– Ну… Журавчин.

– А ти ж чия?

– Мамина, – вiдказала, як проспiвала.

– Звати тебе як?

– Груня. – Груня покусувала губку. Мабуть, вагалася.

 – Зачекай, я перевдягнуся, – сказала. – И пiдемо.

Їi не було довгенько, а коли появилася, у горiховiй сутiнi вечора яснiло ii личко, жеврiли чорнобривцi в косах i бiлiла вишита сорочка.

Йшли провулком, йшли вигiнцем, йшли затiненою вербами вузенькою вуличкою помiж похилених тинiв… i не дiйшли. Сидiр зупинився в тiнi верби пiд клунею з низько напущеною стрiхою.

– По-моему, накрапуе дощ.

– Звiдки вiн вiзьметься? Небо он у зорях.

– А на мене крапнуло.