На брата брат

Та вона й була трохи панянкою – поповою дочкою, одначе ii батько давно помер, i Федора з матiр'ю та меншим братом впали у великi злиднi, либонь, через те й вiддалася за Матвiя. Але не тiльки через те – сваталися до Федори й iншi маетнi люди, навiть один пiдтоптаний сотник, але Федорина мати радила дочцi виходити за Матвiя, вiдгадавши в ньому доброту, чеснiсть, поштивiсть, знала напевне, що вiн триматиметься господарства, лелiятиме ii дочку, пошануе i ii старiсть. Федора довго вагалася, Матвiй i понинi пам'ятае той вирiшальний вечiр, коли вони стояли з Федорою пiд волоським горiхом i в неi були сумнi i затуманенi очi, й десь у тих туманах блукав вiн, Матвiй, i йому стало страшно.

Вiн був переповнений любов'ю i на все довкола дивився крiзь нiжну голубу шалiнку, й хвилювала, тривожила й радувала по-справжньому його тiльки вона, Федора, жив нею, ii строем душi, ii настроем; iнодi йому здавалося, що вона чекае на нього i ii слова до нього бринять ласкою, iнодi ж приходив – i очi ii були холоднi, навiть злi, вони дивилися кудись повз нього, й тодi здавалося, що вона не хоче його й знати. Матвiй тривожився: куди вона дивиться, що, кого згадуе? Тодi йому здавалося, що вона згадуе когось iншого, й боявся, що одного разу вернеться до того невiдомого козака. Вiн кохав ii все дужче й дужче, все його життя було заповнене нею, вона ж стрiчала його то з тихою радiстю, то вороже. Вiн геть увесь був у ii руках, у ii волi, вже й жив по ii велiнню, боявся, що одного дня вона прожене його, боявся ii холоду, крижинок у ii очах, i чекав, коли у тих крижинках вiдiб'еться сонячний промiнь. Інодi думав i про те, що з отакого його пiдданства iхне життя може скластися погано, що, може, краще б вiдкинутися вiд неi, знайти якусь просту дiвчину… Вiн так стермосувався душею, так виснажився любов'ю, що того вечора вирiшив покласти всьому край, i перед тим, як попрощатися, отерпаючи душею, запитав прямо: «Федоро, пiдеш за мене?». А коли Федора тихо, якось натужно вимовила «так», вiн i тодi не одважився обняти ii на всю силу своеi любовi, жаги та спраги, а невмiло взяв за руку й сказав, неначе поповi чи крамаревi: «Дякую. Побачиш – не пошкодуеш». Матвiй упевнений, що вона не шкодуе. Ну, хiба трiшки-трiшки… Коли ото, бувае, наiдуть гостi з Чигирина, молодi писарi та осавули.