На брата брат

И що солодшi подавала Федора напоi, то кислiше ставало на душi в Супруна, вiн i сам не знав, чому, й аж сердився на себе, адже завжди пишався братом – його вченiстю, дошпетнiстю, статковiстю, навiть його дружиною, яка, як признатися по правдi, великою приязню до нього не вiдзначалася нiколи, навпаки, чомусь трохи побоювалася його. Через те й приiздив рiдко. Федора пiд злiсть не раз виказувала чоловiковi незугарнiсть його брата, намагалася вколоти, а то й принизити, й то невiдь-чому, Супрун нiколи не набивався iй у близькi родичi, навiдував iх рiдко, навiть вiд гостинцiв вiдмовлявся, можливо, вона здогадувалася, що Матвiй нишком передае щось Мокринi та Супруновим дiтям.

Проте Федорину матiр i братика не обдiляе увагою та ласкою, iздять вони до них у гостi й на храмовi свята, й просто так, i гостинцями iх засипае, теща не знае, де посадовити й чим частувати зятя, а молодий шурин заглядае Матвiевi в рота, ловить кожне його слово i оперiзуеться дорогою Матвiевою шаблею та дибцяе з нею по хатi, як молодий бузько. Щоправда, для жiнки чоловiковi родичi – то од вiку чужа держава, суджена в пограниччя, як i навпаки, й рiдко коли мiж ними тримаеться мир та злагода, ревнiсть i заздрiсть стримлять гострими кляками – пограничними стовпами, одне й друге ревно пильнують, аби не передати тим чи тим бiльше гостинностi, приязнi, ласки, дарункiв.

Але тут було ще щось iнше, глибоко приховане, Федорi чомусь здавалося, що ворохобний, завжди чимось невдоволений Супрун може повести на кривi стежки ii чоловiка, збити з пантелику, знеохотити до господарства та дiтей.

Матвiй мае зрозумiти, яке щастя впало йому до рук; вiн i поцiновуе, i поцiновуе ii Супрун, але водночас своiми кпинами «про бабiв, яких сiм штук за цибулину», про «обабiлих козакiв, якi поприлипали до спiдниць», мовби щось обламуе на зеленому сiмейному деревi, яке доглядае Федора. Так, вона не раз думала про те, що, якби доля була ласкавiша до неi, то могла б прожити в палатах, одначе не склалося, те вже за горбом, треба пильнувати того, що е, та посувати чоловiка до вищих порогiв. Вона його й посувала – щодня, щогодини, – вказувала йому, чого i як доп'яли той он i той, з ким водять кумпанiю, що мають за труди своi, з одного боку попихала чоловiком, навiть принижувала, скiльки могла, з iншого вважала, що там, нагорi, його не поцiновують, як треба, не вiддають йому належного за великii труди та розум, й ревно кидалася на захист, якщо хтось намагався применшити його заслуги, принизити.