На брата брат

Вiд подвiр'я в пониззя спадае город (вся Матвiева земля трохи далi, двома клинами), за городом – луг грудковий, а вже за ним – луг мокрий i лiс.

Запалили люльки, брели лугом, попереду бiг пес Гнотик – мисливський пес, щоправда, мiшаноi породи, мае Матвiй i такого, пiднiмав з трави посмiтюх та курiпок, розполохав дроздiв на обкльованому калиновому кущi, калиновi ягоди червонiли на чорноземлi, неначе краплi кровi, вгорi хрестом розiп'явся коршак («мiй коршак» – з гордiстю й самоiронiею), щовечора вiн облiтае своi володiння й сiдае на одному й тому ж мiсцi – зламанiй олешинi над струмком, захвицькав ii послiдом до бiлого; повернули лiворуч, там ще один Матвiiв луг, прикуплений недавно, вiн переходить у болото, де трави також хорошi, але доводиться косити у водi, увесь день на ногах: окраець хлiба, сало й цибуля в шаньцi через плече, за всенький день не присядеш, Матвiй сам вже не косить, косять пiдсусiдки; сiно Матвiй продае, але взяти його можна тiльки тодi, як замерзне болото.

Попригнiчуванi вербовим гiллям, стоги стояли сiрi й мовчазнi, i весь луг о цiй порi був пустельний, сiрий, похмурий, Рогачик брижив непривiтнi холоднi хвилi, на поверхнi плавало зчорнiле вербове та дубове листя. Зупинилися пiд дубом, пiд яким любили варити кашу косарi, там чорнiла кашоварня, i Матвiй сказав:

– Сидiр тягае линiв, завбiльшки як чоботи. А взимку, по льоду, на дохлятину – сомiв. Минулоi зими випер сома в два пуди, диво, що той його самого не заволiк пiд лiд.

Озеро рибне, та все не налаштуюся на рибний промисел… А можна б…

А сам рахував стоги – чи всi. Слiдом за ним рахував i Супрун. Тридцять вiсiм стогiв. По шестеро-восьмеро саней у стозi. Тридцять вiсiм купок срiбла. І всi стоги – високi, ладно вивершенi, ув'язанi навхрест скрутнями з осоки, приткнутими в стiг, ще й прикладенi вербовим гiллям. Хазяйськi стоги!

Вiтрець пiнив воду на озерi, гнав вiд цього до протилежного берега бурi човники-листочки. Виринула з води видра з чималою рибиною в зубах, здивовано витрiщилася на непрох, сховалася в темнiй водi, погнавши великi кола.

– Злодiйка, рибу в мене краде, – засмiявся Матвiй. Супрун не вiдгукнувся на той жарт. Що дужче входив у господарчий шал Матвiй, що дужче похвалявся своiми статками, то дужче похмурнiв Супрун. Щось йому заклинило в душi, там хмарилося й мрячило, а Матвiй не помiчав того, розказував, якi ще намiтив придбання, якi зведе будiвлi, яку худобу прикупить.