На брата брат

Стогiв було багато, вони, здавалося, напливали на Супруна, падали на нього, вiн знову скрипнув зубами, ледве тямлячи, що робить, вибив з люльки просто в жменю жар i пожбурив його в стернi.

… Вiтер гнав полум'я вподовж лугу, стоги спалахували, як велетенськi – громовi, поминальнi свiчi, жахкали в небо, й гайвороння злякано втiкало до лiсу, все живе летiло, бiгло, повзло з лугу, тiльки люди бiгли на луг, але не могли нiчого вдiяти. Спробували збивати полум'я гiлками верболозу, намагалися перекопати вогненну рiчку, але вогонь був прудкiший, котився валами, вiтер розносив палаючi вiхтi по лузi, й людськi змагання виявилися марними.

Затягло димом небо, а в тому чорному пеклi червоно ярiли велетенськi купайла, сiно горiло з трiском, мiрiади чорних мух лiтали в повiтрi, й з дупла напiвсухоi верби вирвався рiй диких бджiл, збитий з пантелику, закружляв довкола верби, а вже й вона зайнялася вiд кореня, палала. Люди не здавалися, понаковтувалися диму, декотрi пообсмалювалися, на одному парубковi спалахнула одежа, й довелося гасити його самого, ще iнший стрибнув у копанку, й вода довкола нього зашипiла, взялася димом. Боялися, що вогонь сягне лiсу, але шлях йому перетяли рiчка та озеро. Вiд обiду до полудня огонь перетворив луг на галiлейську пустелю, над якою крутилися чорнi вихорцi, пiднiмаючи вгору хмари попелу.

Гайвороновою зграею вклякли господарi на згiрку бiля рiчечки, йойкали й айкали, були такi, що плакали, всi гуртом дошукувалися причини, через яку погорiли iхнi стоги.

– Тимiш iз сином були на лузi. Може, ви клали вогнище, га, Тимоше?

– Свят-свят з тобою, Охрiме. Ми з Єськом били очерет з того боку, вогонь на нас покотило. Ми спочатку не помiтили, воно ж далеченько, верстви двi…

– А ти, Оверку, теж iшов на луг…

– Дубець на цiпилно вибирав у лiсi. Вернувся ще до пожежi.

– Тра означити, звiдки воно зайнялося…

– Як же ти тепер означиш?…

– Немовбито од дороги.

Врештi знайшовся пастушок, який пас кози, вiн сказав, що бачив, як на гору виiжджала циганська буда, а ще iхала пiдвода в однокiнь, а хто правував тим конем – не добачив, бо далеко, та й не брав собi того до мислi.

«Кози моi на той час неначе показилися були».

Матвiй стояв при стовбурi дуба, похиливши голову. И що бiльше люди розпитували хлопця, то нижче никла його голова. Двi думки хилили ii, обидвi були важкi й страшнi, аж терпло в душi: сказати – не сказати.