На брата брат

Надто, коли кожен вважае себе правим, свою думку едино правдивою, не хоче поменшити свою погорду, свою злобу, хоч би й тисяча гукало, що це – бiле, вiн один репетуе: чорне. І хоч ти йому кiлка на головi теши, не поступиться нi на цалу.

Найдужче вар'ював i колотився проти гетьмана Мартин Пушкар, полковник полтавський. Вийшов з Богданом Хмельницьким увесь його тернистий шлях, прокiптюжився димами усiх битв, вже тодi не мiг спокiйно дивитися на гетьманську булаву, снилася вона йому, влипла в думки, неначе болячка, ятрила славолюбиве серце, одначе смiховинним i небезпечним було виповiсти свою мрiю навiть найближчим друзям.

Могутнiй гетьман виполов би мрiю разом з головою. І ось тепер… Не кричали його на радi в Чигиринi й на радi в Корсунi, лiта ж його плинуть за водою, ще рiк-два, й згинуть за далеким закрутом срiбнi подзвони молодостi, скинуть його з рахунку, з мислi навiть найвiрнiшi йому козаки. Все там, в далекому туманi: кривавi сiчi, буйнi пиятики, жiнки, побратимство. Лишилася жадоба влади – терпка, як терен з горiлки. Отож: тепер або нiколи; шукав спiльникiв, пiдбурював козакiв свого полку, запорожцiв; з сiчовиками, з кошовим Барабашем ввiйшов у мiцну дружбу, Барабаш i сам мав на мислi гетьманську булаву, але ту думку приховував на саме дно – поки що йому та зiрка не свiтила, потнуть один одного Виговський з Пушкарем, похлинеться московською кров'ю Лiсницький… А поки що – вiн Пушкарiв друг i приятель. Пушкар аж зчорнiв вiд тих думок. Високий, сутулий, з довгими опущеними руками, штовхався серед козакiв на майданi, помiж брагарникiв, челядникiв, ходив у старому кунтушi й посоюжених чоботях, вдавав iз себе прихильника сiроми, кревного захисника всiх бiдних та покривджених. Всi надii покладав на люд чорний, простий, який нинi розшаленiв i роз'ятрився, вимагав перемiн, передiлу займанщини. Запорожцi вимагали грошей, гетьман дав iм не багато, а цар обiцяв дати багато; через своiх посланцiв, котрi здебiльшого справляли й вивiдну, пiд'юджувальну службу, обiцяв звiльнити вiд чиншу, урiвняти в правах iз значними козаками. Стряпчий Рогозiн, присланий буцiмто сповiстити гетьмана про царську радiсть: послав Бог доньку Софiю, – таемно вивiдував, що думають i гомонять простi люди про гетьмана, яким духом дише старшина, яким козаки та посполитi, чи мае гетьман потайнi зносини з сусiднiми державами. Рогозiновi людцi не шкодували грошей, пили з козаками по шинках та корчмах у Чигиринi, заникували в Переяслав i Полтаву.