Останній гетьман. Погоня

Як мрiе добро i вчення, яке ти сьогоднi побачила, – мовив Олексiй невластивi йому ранiше слова. Вчора i сьогоднi вiн розмовляв з Рафаiлом, iз Колачинським i вирiшив делiкатно сказати царицi, що таке для Московii Украiна. – Коли в часи Хмельницького у Киевi вже була Академiя i братськi школи, Москва була темна й неграмотна, навiть Святе Письмо, переписане од руки десятки разiв, не могли втямити не тiльки миряни, а й попи. І тодi з Киiвськоi академii до Москви приiхало тридцять академiстiв на чолi з Єпифанiем Славинецьким, i переклали Бiблiю, Псалтир, космогонiю та iншi книжки, включно до житiя Александра Македонського, а потiм звiдси приiхав Симеон Полоцький i привiз систему вiршування, далi вiдомий тобi Феофан Прокопович привiз драму й уклав статут вашоi Академii, i вчив царських дiтей, а блюстителем патрiаршого престолу був Стефан Яворський з Нiжина, i нашi в Москвi та Петербурзi майже всi церковнi iерархи з Киiвськоi академii.

Я, Лiзо, темний, але знаю, що таке свiтло й звiдки воно може пролитися, нам би трохи простору та волi, й ми пiднесемо Московiю i престол ще вище. Через те й просимо вiдновити гетьманство i вiдновити нашi розумнi справедливi закони.

Єлизавета мовчала, ходила задумана, спираючись на Олексiеву руку. А вiн думав, чи ж зблисне отой великий вогник, про який вiн мрiяв зi своiми в Петербурзi i Глуховi. Й знову вони почувалися вдвох на цiлий свiт, i нiхто не був iм потрiбний, i почуття нiжностi та вселенськоi любовi переповнювало iх.

А ранком, коли Єлизавета вже була одягнута, вiн пiдiйшов до неi й сказав:

– Лiзо, ти до Петербурга поiдеш сама.

Я залишуся тут, у Лаврi. Ченцем.

– Ти – ченцем? Такий грiшник.

– Через те й залишусь.

– А я? Ти подумав?

– Думав i думаю, чим може завершитись наше кохання.

– Як чим?

– Усе на свiтi минае, все мае початок i кiнець.

– І кохання?

– І кохання. І тодi пропаде все.

– Не можна гасити вогонь, який розпалив сам. Не дурiй. Не блазнюй. Це… гарно для фiлософii, але не пiдходить для життя.

Та я й не дозволяю. Ходiмо. Нас чекають.

Того дня Єлизавета вiдновила указом Киiвську митрополiю, лiквiдовану двадцять два роки тому, й дала на Лавру велику суму грошей.

Роздiл п'ятий

Дiвчинка сидiла на воротях. Маеток Єлизавети в Ропшi: великий будинок i флiгельок поруч з ним – дiвчинка жила у флiгельку, будиночку в лiсi, огородженому високим парканом. Малiй три з половиною роки, вона пухкенька, круглолиця, схожа на ангела. І вдачi ангельськоi.