Останній гетьман. Погоня

Ще довше придивлялася до Кирила Єлизавета, то пiдходила до нього, то вiдходила, безцеремонно вертiла на всi боки: богатирського зросту, риси обличчя приемнi, хоча в очах якась дикiсть, – а тодi задоволено прорекла:

– І все-таки тобi далеко до брата.

Олексiй знiяковiло опустив голову:

– Звичайно, вiн вганяв за паризькими модницями, а я у його вiцi ганявся за рябими коровами. А тепер за тобою.

Єлизавета розсмiялася.

– Сприйняти це як комплiмент? – І до Кирила: – Ну, йди, знайомся, та не задурюй голiв придворним красуням.

А вони закохувались самi, й карi, сiрi, чорнi очi летiли за ним, коли вiн з пташиною легкiстю i неймовiрною грацiею кружляв iх у менуетi по двiрцевому паркету. Кирило весь поринув у принади свiтського життя, до того ж незабаром отримав чин камергера, наздогнавши чи й перегнавши перших вельможних женихiв. Одначе Єлизавета недовго дозволила йому стирати пiдошви наймоднiших паризьких черевикiв на паркетах, покликала його та його наставника Теплова й сказала:

– Графе, поведи цього отрока в Академiю, нехай подивиться, нехай порiвняе нашу вченiсть iз закордонною.

Теплов водив його тиждень. А потiм iмператриця покликала Кирила до себе.

– Ну, що ти побачив? Як тобi наша Академiя, як нашi академiки? – запитала дiловито.

Кирило розсмiявся. Вiн смiявся весело, як дитина.

– Та там такi дурнi, що я iм би й свинi пасти не довiрив.

Єлизавета нахмурила своi широкi брови:

– Чому?

Кирило закашлявся вiд смiху:

– Ну, був я на iхнiх учених диспутах.

– То чому?

– Ну, це запитання до Бога. Так вiн зробив, тобто природа. Оце i все. Як, скажiмо, в корови е роги, а в коня немае. Така порода. А троянди без колючок? Хто звiдти, з раю, повернувся, хто про те щось знае? – І враз став серйозний: – До всього, Ваша Величносте, там засiли самi нiмцi i гнуть науку на свiй копил. Найсмачнiшi ковбаси – нiмецькi. Найкращий стрiй вiйськовий – прусський, найбiльший полководець – Фрiдрiх.

– Яка?

– Ну, нi до чого. Треба, щоб вона вчила, як будувати кораблi, як плавити мiдь i чавун, як жито вирощувати. А нащо це нiмцям для Росii? Духу в них росiйського немае. Ну, е кiлька чоловiк тутешнiх. Один – Найтов, токар, вiн ще вiд батька вашого, Петра, лишився, але його запхнули в закуток, i другий, молодший, Ломоносов зветься, але i йому ходу немае. І ще такий Делiль, астроном, але що вiн сам зробить.