Останній гетьман. Погоня

Потiм танцювали iншi танцi, серед них i украiнського трояна, спiвали iталiйськi арii спiваки, грали i спiвали бандуристи. Всiх, навiть самозакоханих московiтiв, зачарував голосом i грою Любисток.

Ой з-за гори високоi,

З-пiд Чорного Гаю,

Ой крикнули козаченьки:

– Утiкай, Нечаю!

– Не бiйтеся, не бiйтеся,

Пани отамани,

Поставив я стороженьку

Усiма шляхами.

Б’еться в тiснiй комiрчинi царського палацу широка й вiльна козацька пiсня. Їй би степу, де срiбними хвилями тече ковила, де вiтер заплiтае коням гриви, там злетiти у височiнь, де пливе на теплих потоках вiтру могутнiй орел.

Стиснена вона, як i козацька душа, приречена на тиху журбу.

– Як я маю, козак Нечай,

Звiдси утiкати,

Славу мою козацькую

Марно потеряти?

– А я тебе, мiй Нечаю,

Не убезпечаю,

Тримай собi коня в сiдлi

Для свого звичаю.

А я тебе, мiй Нечаю,

Не убезпечаю,

Держи собi шабелечку

Та пiд опанчою.

Кирило ворухнувся, i Любисток поклав долоню на струни:

– Не розумiеш, нащо коня в сiделечку? Щоб бути готовим до втечi.

Був би в мене коник, коли я утiкав звiдси… Мав би я очi…

Вони сидiли втрьох у малiй вiтальнi Аничкового палацу, подарованого Єлизаветою Олексiевi: Любисток, Кирило i вiн. Олексiй, сам вправний бандурист, покликав Любистка, рiвного якому не було нi тут, нi на Вкраiнi, вiн хотiв, щоб Кирило, який вiдвик вiд рiдноi мови, вiд рiдного краю, повертав iх собi в душу. Щоб хлюпнув туди степ, долинув козацький погук, заiржав вороненький коник, щоб узяла Кирила пекуча печаль i пройняла гордiсть за тих, до кого скоро поiде.

Єлизавета вчора сказала: «Вже скоро, Олексiю, скоро буде Гетьманщина».

…Ой погляне козак Нечай

За тихii води —

Іде ляхiв сорок тисяч

Хорошоi вроди.

– Гей, молодi козаченьки,

Котрий буде в мiстi, —

Поклонiться матусеньцi,

Нещаснiй невiстцi.

Нехай вона, нехай плаче,

А вже не виплаче, —

Ой над сином, над Нечаем

Чорний ворон кряче…

Ой не дбали вражi ляхи

На козацьку вроду, —

Рвали тiло по кавалку,

Пускали на воду.

Проникливо, душею спiвав Любисток. Олексiй дивився на нього: вiн i сам мужнiй з вигляду – високе смагляве чоло, нiс з горбинкою, широкi, дугами брови. А ще Олексiй зненацька помiтив, що Любистковi в молоду голову останнiм часом намело багато снiгу. Важко вiн переживав волю-неволю, тужив за рiдним козацьким краем.