Останній гетьман. Погоня

Вона зачинилася в якiйсь комiрчинi й не виходила звiдти. Марта запросила Северина вечеряти. Їв курятину, якiсь пундики з маком i медом. Марта сказала одразу, щоб вiн лишався ночувати, пани поiхали в Царське Село, а йому йти мiстом поночi не зовсiм безпечно. Собi постелила на лiжку, а йому – на лавi, один кожух наспiд, другим укрився. Зiйшов мiсяць, заглянув до кiмнати, половину якоi займала пiч. Северин вовтузився на незвичному мiсцi.

– Тобi там мулько, йди сюди, – покликала Марта. – Йди, йди, я не з’iм.

Северина обiйняла тривога. Вiн уже багато знав про жiнок i чоловiкiв, якщо вони разом сплять, то не просто так.

– Перелазь через мене до стiнки.

Лiг, присунувся до самоi стiнки, вона вкрила iх обох двома лiжниками. Й майже одразу притиснулась до нього. Була пухка, гаряча, притиснулася ще, вiн уже палав, а вона взяла його руку й поклала собi на груди. Рука йому затремтiла, взялася вогнем. І ii рука блукала в нього в низу живота. І це терпiти було несила.

– Ну, ще ближче, – шепотiла вона йому в саме вухо, – ще.

Севериновi забило подих, вiн важко дихав.

– Ще, ще, ще! Так, тепер вiдпочивай.

Вiн вiдпочивав, а тодi все почалося знову, щоразу довше й довше. Й так кiлька разiв аж за пiвнiч, доки вiн не заснув. Пробудився вдосвiта. В хатi було свiтло. Марта дивилася на нього. Вiн почервонiв, повернув голову до стiни.

– Соромитись нiчого. Все було добре. І буде. Йди до мене. Отак, отак.

Повернувшись додому, Северин уникав козакiв. Йому було й гарно – почувався дорослим чоловiком, i пiк сором, ранiше вiн з осудом дивився на багатьох придворних, а тепер так дивився й на себе.

Кирило всi днi пропадав в Академii, наводив лад. При цьому доводилось долати опiр академiкiв, пiдтримуваних Тепловим, Шуваловим та iншими високими чинами iмперii, якi косо, зi стиснутими зубами дивилися на украiнцiв при дворi, кували своi пiдступнi замiри. Кирилова дiяльнiсть трохи перервалася на якийсь час – Єлизавета вирiшила його оженити на своiй родичцi Катеринi Наришкiнiй.

Сам Кирило не вельми переймався своiм одруженням, бiльше сидiв в Академii.

– Щось ти не вельми радiеш своему весiллю, – хитро примружив очi Олексiй.

– А менi байдуже, – знизав плечима Кирило. – Однiею бiльше… Вистачае й фрейлiн.

Олексiй похитав головою.

– Ти забуваеш про грiх Божий…

– Кожен для чогось створений, – безпечно вiдказав Кирило.