Останній гетьман. Погоня

– Ва-ва-ва… К-к-князь?

Олексiй мовчав. Раптом упiймав себе на тому, що коли в першу мить почув вiд Шубiна про пострiл – зрадiв. Зрадiв бiдi суперника. Тепер з ним можна покiнчити. Можна ще й зараз: сказати, що вбив таки князя, нехай iде заявить, що стрiляв у князя, нехай каеться. Зiтхнув.

– Пес.

– Хто пес, я?… Так, я – пес…

– Ти вбив пса. Ірландського сетера. То сетер дворецького.

– Сетер? Не може бути! Це правда? – Його очi засяяли, як великоднi свiчки: – Ти не жартуеш?

– Чого б я мав жартувати.

Та й хто б полiз до тебе серед ночi. Кому ти треба.

– А ти?

– Ну, я не мiг. Я – козак. Лицар. У нас так не роблять.

Шувалов упав на колiна, тицьнувся до Олексiевоi руки, аж той подумав, чи не хоче фаворит його вкусити. А той цiлував руки, колiна, плечi його дрiбно тремтiли, з очей крапали сльози.

– Пес… Я врятований. Я живий…

З того дня Шувалов жодного разу не глянув на Розумовського зизом.

Роздiл десятий

Дiвчинка сидiла на воротях.

– Їде, iде! – заплескала вона в долоньки.

Кирило знав, що нi Єлизавета, нi Олексiй не мають намiру приiхати. Олексiй послав його, щоб вiн подивився на його доньку. Кирило ласував малиною, тепер вiн пiдiйшов до ворiт, подивився в щiлину. Справдi, на протилежному боцi широкоi галявини зупинилися двi паровицi: один фаетон i один вiз, з воза позiскакувало четверо чоловiкiв, черiдкою побрели попiд лiсом, охоплюючи будинок з парканом. Кирило не вагався нi на мить, вiн пiдбiг до хлiва, бiля якого двiрник Серапiон рубав дрова, гукнув:

– Бери сокиру й бiжи за мною!

Вони перебiгли через молодий садок i пiдбiгли до паркану на протилежнiй вiд ворiт сторонi.

Кирило тицьнув рукою на стовпчик.

– Рубай!

Серапiон витрiщився на нього.

– Рубай! – страшним голосом наказав Кирило. І потiм: – Тепер оцей. Навались!

Вони натисли на паркан. Вiн хилитнувся, затрiщав, i чималий його шмат повалився на той бiк. Кирило притьма кинувся до коня, який жував овес пiд повiткою. Кiнь був не розсiдланий. Пiдтягнув задню попругу й, не загнуздуючи, скочив на нього.

Пiдлетiв до ворiт, схопив дiвчинку, кинув поперед себе в сiдло й помчав до вилому в парканi. Копита простукотiли по дошках, одна дошка вломилася, кiнь спiткнувся, але встояв, тiльки нахилився вперед; помчали по ледь помiтнiй лiсовiй дорозi. Хльоскали по обличчю гiлки, вiн вiдкидав iх, прикривав дiвчинку й белькотiв, сам ледве пам’ятаючи, що каже:

– Ми iдемо кататися. Ти нiколи не каталася верхи на конi? Все буде добре. Не плач.