Останній гетьман. Погоня

– Якi сили, де вони! – чомусь спалахнув гетьман. – В Сибiру. Й iнших туди спровадять.

– Кого спровадять, а кого нi. А сили… Поки що нехай вони будуть московiтськi сили. Щоб були мiцнi. Ось ти почав перетасовувати полки на европейський манiр, переводити iх на лiнiйний лад.

– Така тепер потреба.

– А я нiчого й не кажу. Аби були бойнi по-сучасному. А коли треба…

Кирило проковтнув давкого клубка. Вiдчував, що ступае по двох кладках. Яка його кладка? Яке його мiсце? Вiн може тут дещо робити по-своему, поки за спиною брат.

– Ми склали присягу, – мовив дратiвливо.

– А наша присяга народовi – у вiках, – Скоропадський дивився прямим вiдкритим поглядом.

– Не тi часи, не тi хмари над головою. Час шаблi минув, i Сагайдачних, i Наливайкiв, i Хмельницьких, i Дорошенкiв. Нинi час слова: розумного, рахманного, впливового. Робимо ж… Он суди розкрутили, он вiйсько московське спровадили, землю москалям продавати заборонено.

– Та я нiчого не кажу. Честь тобi й слава. Але… Дрiбнi це подачки.

Кирило починав сердитись, тлумив гнiв у собi. Куди вiн його штовхае? Всi вони за його спиною, за спиною Олексiя, й не шануються. Вiн уже просiяв старшину ситом свого розуму: такi, чи близько такi, як Скоропадський, лубенський полковник Апостол, кропив’янський Джеджалiй… А решта? Решта, коли що, одправлять його в Петербург у кайданах… Або позбудуться тут – тихим способом.

Основне ж, що вiн не почував певностi в тому, що треба думати й дiяти так, як Скоропадський. Все кругом хистке, непевне. Все залежить вiд одного покиву пальця з Петербурга. А там таких пальцiв… Треба бути обачним. Треба промацати все оком розуму. Ось вiн закличе з Сiчi кошового й спробуе дiзнатись, яким димом той дише i чи справдi веде перетрактацii з тим Орликом. То – запеклий чоловiк, як i його дядько. Багато разiв намагалися виманити його з-за кордону, робили спроби вбити там, але вiн мудрий, як змiй, i живучий, як кiт.

Увiйшов возний Кецик, ад’ютант Кирила, й сказав, що там якийсь хлопець допинаеться пана гетьмана, буцiмто його свiтлiсть дозволив йому прибути до нього.

– Як звати хлопця?

– Самiйло.

– Нехай прийде завтра. Влаштуй його. Я беру його в посильнi.

– Так вiн же ще малий.

– Нiчого. Вiн смiливий i верткий.

Возний пiшов, розмова сама по собi згасла. Обое були невдоволенi один одним.