Останній гетьман. Погоня

І вже дорога мiж двох стiн високих трав – пiдпалених сонцем на вершках, рудих, у китицях. Будяки серед них пiдносяться, як гордовитi пани, ковила звичайна грае срiблом проти сонця, а висока сягае людинi до шапки, вона негнучка й жорстка, помiж них пирiй, овсюг. Інодi цiлi долини посiдае трава низенька, м’яка – вербена i шавлiя, а помiж ними неначе капустяне листячко. Правду спiвають у пiснях: степ як море. Безбережне, хвилясте, хапае своею тугою, самотнiстю, вiчнiстю за серце, туди можна пiрнути й не випiрнути, можна заблукати, можна зустрiтися зi всiляким звiром: ведмедями, вовками, вепрами, можна наiхати на кубло гадюк, а можна й проглянути з високоi могили з кам’яною бабою в неозору далечiнь; гарячий, напоений полином вiтер котить трав’янi хвилi одна за одною, i в очах гойдаеться, i в очах чемрiе.

І гойдаеться вгорi на широких крилах степовий пiдорлик, вiн бачить i валку, i кожну тварину, й маленького ховраха й тодi каменем падае вниз. Лебедями линуть у небi бiлокрилi хмари. Хистке марево гойдаеться вдалечинi.

Чумаки посилають одного верхи на коневi вперед, вiн обдивляеться степ i намiчае мiсця для ночiвлi. Краще в балцi, бiля зимiвника якогось запорозького сидня, який, ризикуючи кожного дня, випасае худобу – наживае собi статок. Кiлька лiт випасае, а тодi втiкае з худобою, яку продае десь на ярмарку. Але iнодi доводиться ночувати просто в степу. Тодi здебiльшого косять десь у долинцi ситу траву, й пускають воли в загорожу з возiв, i годують iх скошеною травою.

…Розтрушена небесними чумаками зоряна сiль яскрiе через все небо, втомлений полиновий вiтер ластиться до нiг.

Десь у пiтьмi посвистуе ховрашок, дзвiнко, заклично б’е в травi перепел.

Й тиснуться до багаття чумаки, вiдчуваючи в ньому захист, а довкола темне безмежжя степу, дикого, суворого, небезпечного, i вгорi чорне провалля неба з погубленими жаринами зiрочок, i що в тому проваллi i в тому безмежжi, яке хапае за серце темною рукою туги.

Тiльки раз бачили на гребенi далекого горба кiлька маленьких фiгурок, як ото дiтлахи вирiзують iх з огiрочкiв або жолудiв, промайнули й зникли.

– Татари, – сказав ватаг.

– З чого видно? – запитав Самiйло.

– З постави. Тiльки татари так iздять на конях.

А на овидi козацькi могили, могили, в них похована козацька слава i степовi клопоти минулих вiкiв. Кiнь пiд Самiйлом перекидае в ротi залiзнi вудила, жуе сухими губами полиновий вiтер, в якому зачаiлася таiна половецьких часiв, запах iхнiй коней i стукiт некованих копит.