Останній гетьман. Погоня

Великий Луг – це цiла зелена держава завдовжки понад вiсiмдесят верст i завширшки верст двадцять п’ять, це сотнi проток, рiчок, зарiчкiв, потягiв, прогноiв, озер, болiт, островiв i пiвостровiв, а над усiм тим столiтнi дуби, осокори, верби, очерети та ситняг, через якi й не пробратися, у тих протоках легко заблукати й досвiдченому човняревi, по них стоять риболовецькi гарди, схованки для морських човнiв, корабельнi, де будують думбаси та стерни, а звiра, а птахiв, од велетенських пелiканiв i бакланiв до нiжних пастушкiв i очеретянок – нiде на землi бiльше немае такого розкiшного й багатого мiсця, тут розкошуе людська душа, розпросторюеться, розкрилюеться, тут воля сама вливаеться в груди й веде до звитяги.

Тут Божа краса зацвiтае спiвом i ласкою в серцях козакiв: пливе козак протокою, Конкою, з обох бокiв шатрище дерев, вода тиха й блищить, як дзеркало, над головою лагiдне миле небо, в кущах спiвають солов’i, i хочеться плакати вiд цiеi краси. І ось тут, в центрi цього земного раю, стоiть Запорозька Сiч, мiсце гордих людей, мiсце волi та слави. Самiйло за кiлька днiв осягнув це. Тут не було мiсця пiдступам, чварам, дрiбним сваркам, та ще й над усiм панували суворi, правдивi закони – звичаевi. Цi закони були непорушнi, i в них укладався увесь триб життя. Живи, як хочеш, роби, що хочеш, тiльки б це не було на шкоду товаришу, ближньому, товариству. Маеш грошi (захопив при штурмi фортецi, в полi, в бою) – можеш почастувати увесь курiнь i всiх, хто захоче прийти до тебе в гостi, а то закопай iх на березi рiчки Скарбноi, а коли надiйде твiй час завести сiм’ю, вiдкопаеш, поiдеш на свою Полтавщину, Черкащину чи Чернiгiвщину, купиш землю, збудуеш дiм, народиш дiтей, вивчиш iх i пошлеш на те ж Запорожжя. Скрегочучи зубами, шанують Запорожжя турецький султан, кримський хан, польський круль, а росiйський цар хоче упокорити iх обманом, пiдступом, нишковим способом. Коли б не це, жити б Запорожжю тисячi лiт.

…Самiйло слухав горлицю, яка туркотiла на дубi, й пильнував за сiчовою канцелярiею.

Три днi вiн не мiг пiдступитися до кошового: то в нього iноземнi посли, то зiйшлися на раду курiннi, то вiн ходить по кузнях, то поплив на корабельню доглядати, як будуються човни. Ось вiн вийшов з канцелярii. Навпроти куреня двое козакiв управлялися на шаблях, затуплених, щоб не завдати великоi рани. Вони тупцювали, то налягав один, то другий, то крутилися на мiсцi, збиваючи пилюку. Над ними, забираючи вгору, пролетiло трое чирят.