Яса. Том 1

Скiльки гяурiв нинi вже орють турецьке поле й веслують турецькi галери! Вiн ще побачить кяфiра кяфiрiв Івана Сiрка з ланцюгом на шиi.

В цю мить йому й справдi захотiлося побачити свого ворога. Татари називають його урус-шайтаном, повелителем джинiв. Тодi, мабуть, вiн маленький i з нiг до голови зарiс дикою шерстю.

Бр-р-р. Султана злихоманило.

Нi, звичайно, той кяфiр не такий. Просто – невiрний, як i iншi, ще й, мабуть, хитрий та розумний, бо жодного разу не попався в поставлене татарами сильце. Його завойовувати треба iнакше.

Всi зорi неба вiщують Магомету удачу. Так передбачили великi астрологи, так показали iхнi таблицi.

У глибинi душi щось йому пiдказувало, що вiн надто високо залiтае, що тi перемоги ще не такi, аби замiритись на цiлий свiт, але ж так гарно про те думати, й червоний кiнь удачi гарцюе пiд ним, тож треба не напинати повiддя, а рушати вперед пiд стукiт сталевих копит!

Магомет пiдiйшов до вiкна. Перед ним, заколихане сном, лежало Едiрне. Дивився в той бiк, де Гербус зливаеться з Тунiею i Гардою i лине до Егейського моря.

Отак i в його вiйсько ввiллються татарськi орди й затоплять береги невiрних.

Самотньо i сумно повелителевi правовiрних. Вiн не може, не мае права наближати будь-кого до свого серця.

У холодному мiсячному сяйвi, мов лисини циклопiв, поблискували банi мечетi Селiма. Найкрасивiшоi i найбагатшоi мечетi в свiтi. Селiм – единий, хто пробудив Порту вiд сплячки, хто спробував пiднести прапор пророка. Селiм володарював у Едiрне. Сюди перенiс столицю Порти з розкiшного, зажирiлого Стамбула Магомет.

Звiдси завоюе свiт. По-грецьки мiсто називаеться Адрiанополь. Султановi подобаеться ця назва, у нiй вловлюе якийсь потаемний смисл: адже колись Грецiя – це й був увесь свiт! Скрiзь по свiту мiсто знане саме так.

Зненацька у загратоване вiкно влетiв дужий порив вiтру, закрутив срiбнi кулi пiд стелею, й сотнi блiдих зайчикiв застрибали по стiнах. Тепер мiсячне сяйво, одбите кулями, чомусь здавалося йому гарячим. «Який непотрiб оцi кулi», – подумав султан.

Здивувався, що ранiше вони веселили його зiр. Вiдколи вони висять тут? Невже iх почепили ще за Селiма?

А потiм оцей крик. Звичайно, султан знав, що то кричав не гяур. Звiдти, де той конае, не долетить i рев гармати. Вiн грався зi своею уявою, розпалював ii. Це волае з мiнарета божевiльний муедзин, скликае серед ночi на молитву правовiрних. І нiхто не осмiлиться зупинити його, бо то великий грiх. Сам аллах повелiв йому кидати звiдти серед ночi езан.