Яса. Том 1

Дзигар з вовком, у вовка в зубах вiвця, турок стрiляе у вовка стiльки разiв, скiльки зараз годин, – дарунок султана; куля з ланцюгом, що рухаеться, коли молот вибивае об неi години, – дарунок польського короля; сторожова вежа, на якiй щогодини з’являеться новий стрiлець, – вiд московського царя. Гетьман тупо дивився на дзигарi, i коли зненацька на вежi поруч тих трьох, що вже стояли, появився четвертий стрiлець – сахнувся, трохи не випустив п’ятисвiчника. І аж скреготнув зубами. Вчора сам завiв це мертве залiзо, а сьогоднi вже й забувся.

А ще стрiлець нагадав йому про недописаного листа до московського царя.

Непроста рiч писати листи царевi.

Можна не доступити, можна переступити. Либонь, той лист з’iв i його сон. Два писарi прiли над аркушами, а лист так i лишився незакiнчений. Вiн сам стомився вiд писання й вiд тяжких думок. Сьогоднi його найбiльший неспокiй – Сiрко. Чоловiк свавiльний, непримиренний, годi й думати про те, щоб схилити його на свiй бiк, вiн читае твоi думки й забiгае наперед твоiм замiрам.

А отже, гетьман не знае, як упевнити царя, що Сiрка треба знову вiдправити туди, звiдки привозять соболинi хутра. Що вiн небезпечний царевi так само, як i йому, гетьману.

«…враг той давнiй Сiрко о сирнiй недiлi присилав до нас писаря вiйськового з товаришами, – подумки перечитував листа, – вимагав вiд нас нiбито запасiв, ордою стращав, а насправдi вивiдував, де вiйська стоять i яка iхня поведенцiя. А писар сам сказав по своiй совiстi, що той-таки Сiрко Москвi служити не збираеться».

Гетьман подумав, що Сiрко й справдi давнiй його ворог. Надто круто сходились i розходились у життi iхнi дороги. Аж поки не схрестилися тут, у Батуринi, мов двi шаблi. Самойлович пам’ятав, як iшов вiн з образом Спасителя до аналоя, бiля якого лежала гетьманська булава, – скiнчилося гетьманство Многогрiшного, – а чорнi горлянки ревiли, аж темрiло в очах: «Сiрка! Волiемо Сiрка гетьманом!» Ще Самойлович пам’ятав, як тремтiла лiвиця переяславського полковника Дмитрашка (права була порубана, покоiлася на перев’язi), коли пiдтримував його.

І як зiмкнувся козачий стрiй, як вони з Дмитрашком повернули назад. А потiм утiкали в Козачу Долину. Сiчовi харцизяки вимагали скликати чорну раду, на яку запросити запорожцiв i всiх городових козакiв. Либонь, ще не вивiявся iм з пам’ятi запах старшинськоi кровi, пролитоi на Чорнiй радi в Нiжинi. Але зась. То була остання свавiльна самовiльна рада.