Яса. Том 1

Цар повернув Сiрка з Сибiру. А тепер той заварюе на Сiчi пиво, яке сьорбати доведеться й царевi, котрий з чиеiсь нерозумноi намови, а може, з власних недомислiв хоче помирити iх. Як повiдав писар коша, навiть про ту царську милiсть Сiрко казав таке: «А що з Сибiру мене вчинили на волю, то було нас кiлька чоловiк, що ми вже домислилися, як i самим звiдти вийти».

Про все це гетьман пише царевi в листi. Про бунтiвникiв, якi скупилися довкола Сiрка. Про непослух селян, якi не хочуть платити чинш i сичать Сiрковим iменем.

Вiн, гетьман, був змушений перейняти всi дороги на Сiч, поставити скрiзь залоги, аби не допустити до Сiрка обозiв з хлiбом та огнистою зброею. Його можна взяти тiльки змором. Мислив отако широко, державно й не мiг одкараскатись од думки, що закипае злiстю не через листи Сiрковi непоштивi й навiть не через те, що той перевищуе його славою та звитягою, а що буцiм йому нiчого не треба, буцiм совiсть його не тьмянiе, а слава не iржавiе. Чому ж не кажуть так про нього, гетьмана, чому навiть генеральна старшина, пiднiмаючи за нього чари, мимрить щось лише про розум, розважливiсть, статечнiсть?

Гетьман уже давно не дивився на золоту гармату, яку тримав у лiвiй руцi.

Його невисоке чоло покреслили глибокi зморшки, голова похилилася, невеликi густi вуса обвисли. Гриз важку думу, як вовкулака кiстку. Танув на свiчках лiй, скапини збiгали по рум’яних щоках херувимiв на пiдсвiчнику й падали просто на пiдлогу, але вiн не помiчав того. Незрушно завмерла на стiнi короткотулуба хистка тiнь з непропорцiйно малою, гостролицьою головою. Гетьман справдi мав невеличку голову, загострене лице й невеликi вуха, але статури був не щупавоi.

І враз тiнь схитнулася – гетьману так i здалося: спочатку схитнулася тiнь, а вже за нею вiн. Великими витрiшкуватими очима обвiв залу. Нiби вперше бачив ii. А може, справдi вперше побачив ii у великiй суетнiй круговертi. Для чого збирав оце все? Хто ним скористаеться? Ще жодному з гетьманiв не вдалося запомогтися добром, зiбраним своiми руками.

Прахом пiшли набутки Виговського i Брюховецького (вже й самi обернулися в прах, а знав же обох, пив за одним столом i навiть сьорбав кулiш з одного казана), розгубив по чужих дорогах батьковi набутки Хмельниченко, синi снiги замели слiд за саньми, на яких повезено скарби Многогрiшного. (Гай-гай, колись будь-яка смерть згнiчувала молоде серце, наливала його страхом i смутком. А тепер вже й не страшно, i не вельми сумно. «Бо й сам минаю. Нi! Ще не минаю. Повладарюю.